Титан духу і думки

Іван Франко

(1856—1916)

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі на Львівщині. Його батько був ковалем, мати походила зі збіднілого шляхетського роду. Від батька успадкував любов до праці та життєвий оптимізм. «На дні моїх спогадів, — зізнавався письменник, — і досі горить маленький, але міцний огонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя». Після батькової смерті родиною опікувався вітчим, людина уважна й турботлива. Коли Франкові було шістнадцять років, померла його мати.

Одержавши початкову освіту, хлопець продовжив навчання в так званій «нормальній» школі в Дрогобичі, а згодом вступив до Дрогобицької гімназії. Саме тоді по-справжньому захопився літературою, організував літературний гурток, почав писати поетичні твори. Закінчивши гімназію, у 1875 році став студентом філософського факультету Львівського університету. Там провадив літературну й громадську працю, друкував свої твори в журналі «Друг». Був заарештований і через це мусив перервати навчання. Згодом продовжив університетські студії, а повну вищу освіту здобув у 1890—1891 роках у Чернівецькому університеті.

Публіцистичні, літературно-критичні та художні твори І. Франка раз у раз з'являлися на сторінках періодичних видань. Він співпрацював із журналами «Громадський друг», «Світ», «Товариш», «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», підтримував творчі контакти з багатьма іншими часописами.

Письменник невтомно працював у Науковому товаристві ім. Шевченка, очолював філологічну секцію та етнографічну комісію. Він мріяв ще й про викладацьку працю, однак після успішного захисту докторської дисертації не дістав посади у Львівському університеті. Та це не применшило його високого наукового авторитету. За видатні заслуги в галузі словесності його обрали почесним доктором Харківського університету.

І. Франко також брав активну участь у громадському й політичному русі, балотувався до галицького сейму та австрійського парламенту від Русько-української радикальної партії (РУРП).

Узимку 1907—1908 років здоров'я І. Франка відчутно погіршилося. Письменника знесилювали матеріальні нестатки й виснажлива праця. У 1915 році хвороба загострилася, а через кілька місяців 28 травня 1916 року видатний майстер слова пішов із життя. Його поховали на Личаківському цвинтарі у Львові.

Опрацьовуємо прочитане, виявляємо читацьку компетентність

1. Розкажіть про життєвий і творчий шлях І. Франка.

2. Які факти біографії письменника вас зацікавили? Пропонуємо задовольнити свою цікавість, здійснивши віртуальну екскурсію до Державного історико-культурного заповідника «Нагуєвичі».

Праця на ниві української словесності

Обдарування І. Франка було всебічним, а його діяльність — без перебільшення титанічною. Він і поет, і прозаїк, і драматург, і перекладач, і літературний критик. Він також і науковець: дослідник літератури, фольклорист, етнограф, філософ. І. Франко є автором кількох тисяч творів, а весь його доробок міг би скласти близько ста томів. За внеском в українську культуру

І. Франка можна порівняти хіба що з одним його попередником. На думку відомого вченого Д. Чижевського, його роль в українській словесності «була так само визначна, як і роль Шевченка».

З ліричною поезією І. Франка читачі знайомі за збірками «Баляди і розка-зи», «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Мій Ізмарагд», «Semper tiro», «Давнє й нове», «Із літ моєї молодості». Чимало творів залишились поза збірками. Йому належать поеми «Смерть Каїна», «Лісова ідилія», «Похорон», «Іван Ви-шенський», «Мойсей» та багато інших. Уміння надати громадянським мотивам вселюдського звучання, майстерне розкриття найтонших відтінків особистіс-них переживань, увага до філософської проблематики забезпечили поетові почесне місце серед класиків нашої літератури.

І. Франко створив прозові твори різних жанрів. Серед них багато оповідань і новел, повісті «Захар Беркут», «Boa constrictor», романи «Борислав сміється», «Перехресні стежки», «Для домашнього огнища», «Лель і Полель». Творчій манері прозаїка властиві реалістичне зображення життя, увага до соціальної проблематики, психологізм.

Драматургічна спадщина І. Франка здійснила помітний вплив на розвиток сценічного мистецтва. Серед його творів вирізняється психологічна драма «Украдене щастя», уперше виставлена театром товариства «Руська бесіда» в 1893 році. Вона й до сьогодні залишається окрасою українського театрального репертуару. Драму двічі екранізували (у 1952 та 1984 роках), а за її мотивами у 2004 році зняли сучасний телесеріал.

Письменник не раз наголошував на особливій ролі світових літературних шедеврів у розвитку національної культури. Він сам перекладав із чотирнадцяти мов. Йому належать переклади творів Софокла, Горація, Вергілія, В. Шек-спіра, Й. В. Ґете, П. Б. Шеллі, А. Теннісона, Дж. Байрона, А. Міцкевича, А. Фран-са, Марка Твена, Г. Ібсена та багатьох інших майстрів слова.

Опрацьовуємо прочитане, виявляємо читацьку компетентність

1. Дайте короткі відповіді на запитання.

■ У яких галузях реалізувався талант І. Франка?

■ Якими збірками представлена поетична спадщина І. Франка?

■ Які відомі поеми написав І. Франко?

■ Яким є прозовий доробок письменника?

■ Яка драма І. Франка набула найбільшої популярності?

■ Твори яких світових письменників перекладав І. Франко?

Виявляємо обізнаність у сфері культури

2. В одному з випусків телевізійного проекту «Великі Українці» (2008) Святослав Вакарчук розповідає про Івана Франка. Знайдіть у мережі Інтернет цей фільм. Поміркуйте, чим сучасного поета, музиканта приваблює постать Івана Франка.

Виявляємо обізнаність у сфері культури, соціальну та громадянську

компетентності

3. У листі до молодої української поетеси Уляни Кравченко Іван Фран-ко писав: «Мені дуже було б жаль, якби Ви з своїм талантом мусили марно пропадати в нужді і надмірній та невдячній роботі. І ще одно — як гадаєте? Не буде се нечемно з моєї сторони, якби я предложив Вам від себе яку невеличку поміч? Правда, средства мої невеликі, але потребую дуже мало, так що міг би Вам, може, дечим прислужитися, чи то газетами, чи книжками, чи й [грішми]. Надіюсь, що Ви не прогніваєтесь на мене за се предложення, пливуче з щирого серця...» (Біля 25 листопада 1883 р., Львів).

Поміркуйте, які риси характеру І. Франка розкриваються в словах, звернених до молодої поетеси.

Збірка «З ВЕРШИН І НИЗИН»

Лірична поезія Івана Франка

Важливим етапом у творчості Івана Франка стала поетична збірка «З вершин і низин». Перше видання з'явилось у Львові в 1887 році. Це була невелика книжечка, що містила двадцять три твори. Збірка мала присвяту «моїй любій дружині Ользі з Хоружинських». Згодом поет підготував друге видання, що вийшло в 1893 році. Воно було набагато більшим за обсягом: містило вірші за цілих двадцять років творчої праці.

Щоб надати новому виданню «артистичної суцільності», автор відмовився від хронологічного порядку подання творів. Натомість об'єднав їх за мотивами або жанрами в окремі цикли. Унаслідок подальшого групування постали більші структурні одиниці збірки — частини «De profundis», «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки», «Жидівські мелодії», «Панські жарти», «Легенди». Вони різні за обсягом і жанрами: перші три частини складаються з ліричних поезій, решта — із ліро-епічних.

Зазвичай ключовим компонентом збірки виступає початковий вірш, що виконує роль прологу й задає загальний напрям читацької думки. У книжці «З вершин і низин» таким твором стала поезія «Гімн» («Замість пролога»).

Опрацьовуємо прочитане, виявляємо читацьку компетентність

Письмово складіть і заповніть для збірки «З вершин і низин» анкету, у якій мають бути такі графи:

■ назва збірки;

■ присвята;

■ рік виходу першого та другого видань, відмінності між ними;

■ назви циклів;

■ твір, що відкриває збірку.

Громадянська декларація поета

У назві твору, що відкриває поетичну збірку «З вершин і низин», уже наявна вказівка на жанрову своєрідність. Цей жанр має давнє релігійне походження. Він відомий ще з античних часів.

Гімн — піднесена, урочиста пісня з яскравими образами, що єднає людей і може навіть виступати програмою їхнього буття. Основне завдання такої пісні — викликати емоційне піднесення, заохотити до сповідування і втілення в життя певних принципів. Гімн може мати світський характер, як, наприклад, національний або державний гімн. Іноді він відображає революційні настрої окремої групи людей або всього суспільства. Такі революційні настрої виразно звучать у поезії Івана Франка. Його «Гімн» сповнений нездоланного оптимізму й глибокої віри в народне оновлення. Мотив боротьби за кращу долю пронизує весь твір. Заклик «не ридать, а добувати» складає позитивну ідейну програму.

Вічний революціонер — авторська художня знахідка, яскравий символічний образ. Це не лише «дух, що тіло рве до бою», а й «наука,

думка, воля», тобто продуктивний дух творення. У цьому символі поєдналися значення боротьби й побудови нового життя.

Мотив боротьби поширюється на всю художню організацію твору. Низка образів складає ключову антитезу: з одного боку, потужний і нестримний революційний рух уперед, а з іншого — усе, що уособлює темне минуле: «тюремні царські мури» та «війська муштровані». З одного боку, «сльози, сум, нещастя», а з іншого — «сила» й «завзяття». З одного боку, «зла руїна», а з іншого — «лавина змін».

Твір І. Франка — натхненний гімн майбутньому і тим людям, які власними зусиллями творять духовний поступ. У часи, коли українці боролися за свої національні права, заклик «не ридать, а добувати» виявився вельми актуальним. Читачі сприйняли його як громадянське гасло та спонукання до дії. Не випадково вірш І. Франка, покладений на музику композитором М. Лисенком, став сприйматися як гімн українського національного відродження.

Прочитайте вірш. Виконайте завдання.

Гімн

Вічний революцьонер —

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю, Він живе, він ще не вмер.

Hi попівськії тортури,

Hi тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Hi гармати лаштовані,

Hi шпіонське ремесло В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє: Словом сильним, мов трубою. Міліони зве з собою, — Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких, По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз.

І де тільки він роздасться, Щезнуть сльози, сум, нещастя. Сила родиться й завзяття — Не ридать, а добувати Хоч синам, як не ш6і,

Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцьонер —

Дух, наука, думка, воля Не уступить пітьмі поля,

Не дасть спутатись тепер. Розвалилась зла руїна, Покотилася лавина,

І де в cвіті тая сила,

Щоб в 6ігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?

1880

Виявляємо літературну компетентність

1. У чому полягає жанрова своєрідність поезії «Гімн»? Які традиції світової літератури використав І. Франко, визначаючи жанр свого твору?

2. Який настрій переважає у творі? Якими художніми засобами цей настрій твориться?

3. Який заклик є ключовим? Обґрунтуйте свої міркування.

4. Що символізує «вічний революцьонер»? Аргументуйте свою відповідь.

5. Яку роль у творі відіграє мотив боротьби?

Досліджуємо самостійно

6. Знайдіть у творі антитетичні образи. Що вони позначають? Розкрийте роль антитези в поезії.

На шляху боротьби («Каменярі»)

Поет написав «Каменярів» у 1878 році. Того ж року твір вийшов в альманасі «Дзвін», а згодом потрапив до збірки «З вершин і низин».

Вірш має форму сновидіння («Я бачив дивний сон...»). У такий спосіб автор посилив художню умовність зображуваної картини. Він відзначив, що у творі представлено «алегоричний образ громади працівників.». Алегорія, або інакомовлення, передбачає наявність ширшого тлумачення образу каменярів. Перед нами люди, які долають спротив «височенної гранітної скелі» та невпинно працюють заради народного майбуття.

Ліричний герой усвідомлює себе одним із багатьох трудівників, скутих важкими залізними ланцюгами у єдину непереможну силу. Злагодженими ударами молотів відповідають вони на громовий заклик: «Лупайте сю скалу». Це голос долі, що нагадує про їхнє життєве покликання — прокладати шлях до нового життя. «Я» ліричного героя зливається з колективним «Ми» борців із міцною «скелею» — відсталістю, тиранією, суспільним консерватизмом — тобто

з усім, що перешкоджає розвиватися, змінюватися на краще, рухатись уперед.

Автор створив динамічну картину праці-боротьби, що хоч виснажує та забирає сили й здоров'я, проте не стримує рвучкого духу й не спиняє поступу. Поет залучив чимало зорових і звукових образів («мов водопаду рев», «мов битви гук кривавий»), що відчутно увиразнюють драматизм зображуваного.

Каменярі — «невольники», які «...добровільно взяли / На себе пута». Не випадково їх парадоксальним чином означено «рабами волі»: «Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, /1 щастя всіх прийде по наших аж кістках».

У цих яскравих образах помітні деякі титанічні риси — передусім у гіперболізації як фізичних, так і духовних сил і можливостей. Каменярі виступають носіями ідеї незламності в боротьбі й відданості життєвій місії.

Для автора ця місія полягала в самозрече-ному громадському служінні. За аналогією до художнього образу, створеного поетом, І. Франка нерідко характеризують як поета-Каменяра.

Коментар фахівця

Каменярі (не герої, прості робітники) прокладають у скелях брукований шлях — «гостинець». Тисячі молотів підіймаються в їх руках і тисячі відривків скелі падають на полотно дороги. Багато трудівників знаходять собі смерть під уривками каменю, але це не ламає віри всіх інших, — вони сподіваються: їм суджено проложити шлях новому добру і новій правді.

М. Зеров, критик, історик літератури

Читацький практикум

Каменярі

Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмірна, та пуста, і дика площина І я, прикований ланцем залізним, стою Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,

І в оці кождого горить любові жар,

І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кождого додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить: «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить».

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки Та відривки скали; ми з силою розпуки Раз по раз гримали о кам’яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде, Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли На себе пута. Ми рабами волі стали:

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров’ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

1878

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справив на вас твір?

2. Пригадайте, коли автор написав своїх «Каменярів». До якої збірки ввійшов твір?

3. З якою метою автор використав образ сну героя?

4. Які літературні асоціації викликала у вас перша строфа твору?

5. У чому полягає алегоричний зміст твору?

6. Чому каменярів названо «рабами волі»?

Досліджуємо самостійно

7. Знайдіть у тексті твору зорові образи. Які картини породжують ці образи у вашій уяві?

8. Знайдіть у тексті звукові образи. Поміркуйте, з якою метою використовує їх автор.

Виявляємо творчі здібності, обізнаність у сфері культури

9. Уявіть, що вам запропонували створити ілюстрації до поезії І. Франка «Каменярі». Опишіть картини, які ви хотіли б намалювати. Які кольори переважали б на ваших ілюстраціях? Обґрунтуйте свій вибір кольорової палітри.

10. У фонотеці електронного додатка до підручника знайдіть добірку музичних творів. Який із цих творів, на вашу думку, співзвучний загальному настрою та ідеї поезії І. Франка «Каменярі»?

11. Музику яких композиторів ви використали б для мелодекламації твору

І. Франка «Каменярі»?

Ділимося думками та враженнями

12. Висловте власний погляд на образ, створений І. Франком.

13. Чому Франка характеризують як поета-Каменяра?

Краса материнства

Материнство належить до світових, або вічних, тем. До цієї теми зверталися художники, скульптори, музиканти, письменники. Жіночий ідеал часто розкривався через образ Богородиці. Цей образ неодноразово осмислювала давня українська література. Ушанування Богородиці стало частиною української народної традиції. Материнство є наскрізним мотивом поезії Т. Шевченка. Автор збірки «З вершин і низин» теж працював над розкриттям вічної теми.

Його захопили гуманістичні ідеали епохи Відродження, а надто вразила досконалість «Сікстинської Мадонни» Рафаеля Санті. Полонило те, що в образі героїні художник гармонійно поєднав щирі релігійні переживання та риси звичайної людини. Висока краса материнства привабила українського поета й навіяла роздуми, що втілились у формі сонета.

Сонет — лірична поезія, що має чотирнадцять рядків п'ятистопного або шестистопного ямба та чітку строфічну організацію: зазвичай складається з двох катренів (чотирирядкова строфа) та двох терцетів (строфа на три рядки)

Сонет виник в італійській поезії. До нього зверталися визначні майстри слова Данте Аліґ'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Боккач-чо. В епоху Відродження він був провідним жанром лірики, утвердився в усіх європейських літературах. Сонети писали П. Ронсар, М. Сервантес, В. Шекспір. Українська література засвоїла сонет

у ХІХ ст.: цю поетичну форму використовували

О. Шпигоцький, Л. Боровиковський, А. Метлин-ський, М. Шашкевич, Ю. Федькович. Чимало сонетів створив І. Франко (цикли «Вольні сонети» й «Тюремні сонети» зі збірки «З вершин і низин»).

Сонет — жанр ліричної поезії. Він має чотирнадцять рядків п'ятистопного або шестистопного ямба та чітку строфічну організацію: зазвичай складається з двох катренів (чотирирядкова строфа) та двох терцетів (строфа на три рядки). Існує, правда, і менш поширений варіант строфічної будови: три чотиривірші та дистих. Деякі митці дотримувалися правила, яке, однак, не є обов'язковим. Воно стосується композиції розвитку авторської думки за визначеною схемою: теза — антитеза — синтез — розв'язка.

У «Сікстинській Мадонні» І. Франко в цілому витримав сонетну композицію. У першому катрені спірна теза ще обговорюється («Хто смів сказать, що не богиня ти?»), однак у другому катрені вона вже остаточно заперечується авторським визнанням: «Так, ти богиня!Мати...». Синтезом виступає узгодження різних поглядів: сумніву («О Бозі, духах мож ся сумнівати...») і ствердження («Та ти й краса твоя — не казка, ні!»). Нарешті, настає розв'язка: колись «світ покине / Богів і духів, лиш тебе, богине, / Чтить буде вічно — тут, на полотні».

Думки поета про минуще й вічне доволі суб'єктивні. З ними можна погоджуватись або ні. Та як не перейнятися щирою вірою поета у вічність краси, явленої на полотні безсмертним витвором людського генія?

В електронному додатку до підручника ви також знайдете текст вірша. Прочитайте його. Виконайте завдання.

Сікстинська Мадонна

Хто смів сказать, що не богиня ти?

Де той безбожник, що без серця дрожі В твоє лице небесне глянуть може, Неткнутий блиском твої красоти?

Так, ти богиня! Мати, райська роже,

О глянь на мене з свої висоти!

Бач, я, що в небесах не міг найти Богів, перед тобою клонюсь тоже.

0 Бозі, духах мож ся сумнівати

1 небо й пекло казкою вважати,

Та ти й краса твоя — не казка, ні!

І час прийде, коли весь світ покине Богів і духів, лиш тебе, богине,

Чтить буде вічно — тут, на полотні.

1881

Виявляємо літературну компетентність, обізнаність у сфері культури

1. Хто втілює ідеал материнства в християнській традиції?

2. Наведіть приклади використання цього образу в ліричній поезії італійських поетів доби Відродження.

3. Хто зі світових майстрів слова писав сонети?

4. У чому своєрідність віршової та строфічної організації сонета?

5. Пригадайте, який за будовою сонет використовував Франческо Петрарка. Яку строфічну організацію мали сонети Вільяма Шекспіра?

6. Коли сонет засвоїли українські поети?

7. Які українські автори писали сонети?

8. Поміркуйте, що привабило І. Франка в картині Рафаеля Сайті.

9. Поміркуйте, чому поетичні роздуми про минуще й вічне І. Франко втілив у форму сонета. Як розвивається авторська думка в «Сікстинській Мадонні»? Обґрунтуйте свої міркування.

виявляємо обізнаність у сфері культури

10. «Сікстинська Мадонна» Рафаеля — картина, що була створена для церкви монастиря святого Сікста в П'яченці, нині зберігається в Дрезденській картинній галереї. Це величезне полотно завбільшки приблизно два на два з половиною метри. Уважно роздивіться картину на ілюстрації. Які деталі ви помітили? Що вас найбільше вражає на цій картині?

Виявляємо творчі здібності

11. Напишіть есе на тему «Роздуми про вічність краси в сонеті «Сікстинська Мадонна».

Збірка «ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ»

• • ••

Співець «кохання і настроїв»

Збірка «Зів'яле листя» відчутно збагатила мотиви Франкової творчості. Молодший сучасник автора М. Коцюбинський після виходу книги навіть вагався, кому ж в особі І. Франка віддати перевагу: «...поетові боротьби чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв». ^І.

І. Франко видав «Зів'яле листя» в 1896 році, але перед цим дуже довго, майже десять років, писав свої твори й готував їх до виходу у світ. Вони багато в чому автобіографічні, бо віддзеркалюють історію почуттів самого автора.

Біографи згадували про трьох жінок, у яких у різний час І. Франко був закоханий. Якраз про це його поезія «Тричі мені являлася любов». Першим було ще юнацьке захоплення дочкою священика Ольгою Рошкевич. Удруге поет закохався в сестру свого гімназійного товариша

Юзефу Дзвонковську, яка рано пішла з життя через сухоти. Третім, але невзаємним, було кохання І. Франка до польки Целіни Журовської. Сам поет не бажав коментувати можливу автобіографічність своєї поезії: «Давати ключ до пояснення поодиноких із тих віршів не бачу потреби; мені здається, що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення». У підзаголовку І. Франко визначив свої поезії як «ліричну драму», а в передньому слові згадав, що основою збірки став щоденник його приятеля, який покінчив життя самогубством.

Приховування авторства — відомий літературний прийом, «літературна фікція», як писав сам поет. Це давало йому змогу дистанціюва-тися від переживань: вистражданий «людський документ» перетворити на книжне, суто літературне явище. До речі, міркуючи, чи варто публікувати «щоденник самогубця», автор висловив і таке сподівання: «Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності?».

«Зів'яле листя» складається з авторської передмови та трьох частин, або «жмутків». Назва одразу ж налаштовує на певне емоційне сприйняття ліричної драми. Зосередившись на одній темі, автор майстерно варіює її, вдається до її деталізації та нюансування.

Надія на взаємність водночас із тим відчай, розчарування, розпач — такі емоційні стани переважають. Ліричному герою властиві зміни настрою, емоційні підйоми і спади, тривожні передчуття, іноді надмірне піднесення аж до афектації. І в цьому насправді немає нічого дивного, адже збірку, відповідно до авторського задуму, навмисне стилізовано під «щоденник самогубця».

Опрацьовуємо прочитане, виявляємо читацьку компетентність

1. Коли вийшла збірка «Зів'яле листя»?

2. Яким є провідний мотив збірки?

3. Чи мають твори збірки автобіографічну основу?

4. Чому автор подав збірку як «щоденник самогубця»?

5. Яким є підзаголовок збірки?

6. Скільки частин у збірці? Як автор назвав ці частини?

7. Які емоції переважають у душі ліричного героя збірки?

Виявляємо обізнаність у сфері культури

8. За серію ілюстрацій до збірки «Зів'яле листя» народний художник України Андрій Чебикін здобув звання лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка. Розгляньте ілюстрації художника на с. 84. Яке враження вони на вас справили? Які особливості поетичного світу збірки І. Франка відтворив художник?

На народній основі

У «Зів'ялому листі» І. Франко використав художній досвід українського фольклору. Його вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» перегукується з народною ліричною піснею «Ой ти, дівчино, горда та пишна».

Не лише зовнішня краса гордої дівчини, але і її незалежний характер («серденько — колюче терня») зображені автором у фольклорному дусі. Вплив народної пісні надав монологу ліричного героя, збентеженого байдужістю коханої, м'якого ліризму й простоти.

Ефект душевності досягається завдяки використанню слів у зменшено-пестливих формах («серденько», «устонька») та деяких

фольклорних порівнянь. Зовнішність і вдачу дівчини ліричний герой сприймає суб'єктивно, відповідно до власних емоційних реакцій, які узагальнюються, осмислюються в останніх, сповнених драматизму рядках: «Тебе видаючи, любити мушу / Тебе кохаючи, загублю душу». Твір сприймається як зізнання героя, котрий перебуває в полоні сердечних почуттів і щирим словом намагається здобути прихильність неприступної обраниці.

Фольклорні впливи та авторський талант забезпечили інтерес читачів до цієї поезії. Покладена на музику відомим композитором А. Кос-Анатольським, вона стала народною піснею.

Прочитайте вірш. Виконайте завдання.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька — тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх — для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта?

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу.

1886

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справила на вас поезія? Які емоції викликала?

2. Визначте мотиви поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...». Поміркуйте, який мотив є провідним у творі І. Франка.

3. Як автор використав фольклорний досвід? Наведіть приклади застосування у вірші традиційних для фольклору поетичних засобів.

4. Поміркуйте, як автор зображує почуття — статично чи в розвитку. Аргументуйте свою думку.

5. Якими рисами наділена кохана ліричного героя? Поміркуйте, чи є образ дівчини в поезії об'єктивним. Обґрунтуйте свої міркування.

Кохання без надії

У поезії «Чого являєшся мені...» химерним чином переплелися сон і реальність. Та й монолог героя уривчастий, дещо хаотично організований, що виказує його граничне, майже хворобливе нервове напруження. Він у полоні сильних почуттів, що лиш виснажують і викликають сердечний біль.

Уява охопленого пристрастю героя породжує уві сні жаданий образ, а зболіле серце прагне хоча б найменшого знаку взаємності. «Чому уста твої німі?» — як у житті, так і в сновидіннях гордовита красуня не промовляє й слова. Її мовчання ще більше нагнітає переживання неподілених почуттів, і зрештою кохання ліричного героя перетворюється на майже хворобливе обожнення тієї, котра стала недосяжним ідеалом. Його кохання породило лише пісні — «ридання голосні».

Стражденне серце ліричного героя не в змозі попрощатися з нав'язливою пристрастю, тож він і надалі згоден існувати в оманливому плетиві снів і реальності: «Являйся, зіронько, мені / Хоч в сні!».

Образ коханої представлений скупими, але досить виразними штрихами: це «очі» та «уста», найбільше очі як «дзеркало душі» — «чудові очі ті ясні, сумні». Вони «немов криниці дно студене», тобто холодні й непривітні, але все-таки кохані.

Інтонаційної виразності ця поезія набуває завдяки алітераціям і асонансам, — повторам приголосних і голосних звуків. Сполучаючись, вони формують такий звукопис, що увиразнює інтимний характер поезії, допомагає побачити широку палітру настроїв ліричного героя.

Прочитайте вірш. Виконайте завдання.

Чого являєшся мені У сні?

Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі?

Чого являєшся мені У сні?

В життю ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні Оті ридання голосні —

Пісні.

В життю мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, cвій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні.

О, ні!

Являйся, зіронько, мені Хоч в сні!

В життю мені весь вік тужити — Не жити,

Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті,

Mapніє, в’яне, засиха, —

Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

1886

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справила на вас поезія?

2. Визначте провідний мотив твору. Поміркуйте, як цей мотив розвивається у творі «Чого являєшся мені...».

3. Знайдіть у тексті повтори риторичних запитань. Поміркуйте, як змінюється емоційний стан ліричного героя після кожного повтору. Означте словом кожен із цих станів (печаль, сум, жаль, журба, туга, смуток, погорда, презирство, байдужість, образа, зневага, шал, безумство, злість, захват, запал, завзяття, натхнення тощо).

4. Знайдіть у тексті риторичне заперечення. Поміркуйте, чи є логічним його виникнення. Обґрунтуйте свої міркування.

5. Як змінюється емоційний стан героя в останній частині поезії? Доберіть слова, щоб схарактеризувати цей стан.

6. Як зображено дівчину, у яку закоханий ліричний герой? Чи є в ліричного героя хоча б надія на взаємне кохання?

7. Порівняйте образи коханих у поезіях «Ой ти, дівчино, з горіха зерня.» і «Чого являєшся мені.». Який із цих образів має більше конкретних рис? У якому образі виявилося більше суб'єктивного сприйняття коханої ліричним героєм?

8. Порівняйте ліричних героїв цих поезій. Який із них вам ближче? Чому? Досліджуємо самостійно

9. Знайдіть у поезії алітерації й асонанси. Яку роль вони відіграють у творі?

Виявляємо обізнаність у сфері культури, громадянську, соціальну, інформаційно-цифрову компетентності

10. Знайдіть і перегляньте в Інтернеті відео, де солістка популярного українського гурту ONUKA читає вірш І. Франка «Чого являєшся мені.». Чи набуває вірш нового звучання в сучасному виконанні?

11. Знайдіть інформацію про арт-проект #СЛОВА, у межах якого записано це відео. У цьому проекті відомі люди читають улюблені вірші українських поетів. Поміркуйте, у чому його актуальність. Організуйте подібну акцію у своїй школі.

Поетичне кредо («Декадент»)

Твори «Зів'ялого листя» зацікавили читачів і критиків. На вихід збірки відгукнувся відомий критик Василь Щурат. У статті «Літературні портрети. Іван Франко» він високо оцінив «Зів'яле листя» та зауважив, що книжку можна вважати об'явом декадентизму в українсько-руській літературі».

І. Франка дуже обурила ця характеристика. У відповідь він написав вірш «Декадент» (1896), який присвятив В. Щуратові. Це була не лише гостра відповідь критику, а й водночас мистецька декларація поета.

Декадансом (від французького слова decadence — занепад) вважають кризові явища в мистецтві, що виникли наприкінці ХІХ ст.

Представники літератури декадансу плекали песимістичні настрої: сум, безнадію, розчарування. Вони відмовлялися від громадянських мотивів, натомість оспівували красу, індивідуалізм, поетизували слабкість і згасання. Риси декадансу наявні у творах відомих письменників Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рем-бо, С. Малларме, О. Уайльда, М. Метерлінка, С. Пшебишевського.

Саме песимістична тональність «Зів'ялого листя» дала підстави В. Щурату говорити про декаданс у творах І. Франка. Однак критик не врахував, що ця збірка не була для поета визначальною. Адже насправді І. Франко рішуче заперечував антигромадську позицію декадентів, а свою творчість мислив як важливу

духовну зброю в боротьбі за народне визволення. Не дивно, що «Декадент» має полемічний характер. Поет не уникнув категоричності й, можливо, навмисне вдався до використання зниженої лексики («Який же я у біса декадент?»). У такий спосіб, завдяки стилізованій грубуватос-ті, він дистанціювався від властивого декадентам витонченого викладу думки. Він підкреслив власну простоту й органічний зв'язок із народним життям: «Я є мужик...», «Не паразит я, що дуріє з жиру.».

У своїй полеміці поет емоційний, запальний і декларативний. Навіть, може здатися, занадто грубо звертається до свого опонента на «ти» («Ти взяв один з мого життя момент.»). Однак стає зрозумілим, що така фамільярність припустима, бо обговорення ведеться з колегою (згодом автор називає його вже «брате мій»). Поет усе чітко пояснює й аргументовано переконує, проголошуючи свої аж ніяк не декадентські ідеали: «Мій поклик: праця, щастя і свобода.».

Одне слово, у вірші представлено образ поета з яскраво вираженим почуттям громадянської відповідальності. Це людина активна й діяльна, завжди готова обстоювати свої життєві цінності й творчі ідеали.

Прочитайте вірш. Виконайте завдання.

Декадент

Я декадент? Се новина для мене!

Ти взяв один з мого життя момент,

І слово темне підшукав та вчене,

І Русі возвістив: “Ось декадент!”

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга -Се лиш тому, що склалось так життя. Та є в ній, брате мій, ще нута друга: Надія, воля, радісне чуття.

Я не люблю безпредметно тужити,

Ні шуму в власних слухати вухах; Поки живий, я хочу справді жити,

А боротьби життя мені не страх.

Хоч часто я гірке й квасне ковтаю, Не раз і прів, і мерз я, і охрип,

Та ще ж оскомини хронічної не маю, Катар кишок до мене не прилип.

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Я з п’ющими за пліт не виливаю,

З їдцями їм, для бійки маю бук,

На празнику життя не позіваю,

Та в бідності не опускаю рук.

Не паразит я, що дуріє з жиру,

Що в будні тільки й дума про процент,

А для пісень на “шрррум” настроїть ліру. Який же я у біса декадент?

1896

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справив на вас твір?

2. Чому І. Франка назвали декадентом? Твори яких зарубіжних авторів вважали декадентськими?

3. У зручній для вас формі (тексту, плану, схеми) викладіть історію створення поезії «Декадент».

Досліджуємо самостійно

4. У якій формі побудовано вірш «Декадент»? На вашу думку, до кого звертається ліричний герой твору?

5. Знайдіть у тексті приклади антитези. Поміркуйте, з якою метою використовує цей прийом автор.

6. Знайдіть у тексті твору приклади використання емоційно забарвлених слів. Як ці слова увиразнюють образ ліричного героя?

7. Які зорові образи постають у творі? Які картини породжують ці образи у вашій уяві? З якою метою створює їх автор?

8. У яких рядках, на вашу думку, поет виявляє своє поетичне кредо? Аргументуйте свою думку.

Виявляємо творчі здібності, обізнаність у сфері культури, інформаційно-цифрову компетентність

9. Знайдіть у мережі Інтернет записи виразного читання вірша І. Франка «Декадент». Хто із читців, на вашу думку, найяскравіше передав пафос вірша? Підготуйте виразне читання поезії, візьміть участь у конкурсі читців.

Збірка «МІЙ ІЗМАРАГД»

Філософськіроздуми про безсмертя

Поема «Легенда про вічне життя» увійшла до збірки І. Франка «Мій Ізмарагд» (1898). Пояснюючи назву, автор писав: «Ізмарагдом» звався в старій Русі збірник статей та притч, почасти оригінальних, а почасти повибираних із грецьких писань отців церкви, підібраних так, щоби цілість становила неначе повний курс практичної християнської моралі».

Письменник скомпонував свій «Ізмарагд», узявши за основу відомі у світовій літературі мотиви («...я здавна збирав потрохи або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики.»). У збірці він висловив власні погляди на важливі в людському житті морально-філософські проблеми.

Легенда зазвичай розповідає про щось чудесне, фантастичне. У часи Середньовіччя це був найпоширеніший жанр. Очевидно, рівняючись на середньовічний «Ізмарагд», І. Франко деякі свої твори називав легендами. Але насправді «Легенда про вічне життя» — це епічна морально-філософська поема, написана на основі легендарного матеріалу. Вона також має виражений повчальний характер, що відчутно наближає її до притчі.

Серед героїв поеми є й історичні особи — видатний полководець Александр¹ Македонський, засновник великої держави часів античності, його дружина Роксана, воєначальник Птолемей. Однак усі вони постають не в історичному, а в притчовому, філософському

контексті. Автор «змушує» їх пройти через «випробування вічністю», для чого використовує мотив «божественного дару».

Спочатку через випробування проходить аскет-пустельник: він одержує від богині «чудодійний горішок», що дарує вічне життя, однак усвідомлює марність безсмертя й передає свій шанс Олександру Великому. Але й могутній володар не прагне вічності без коханої Роксани: «Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай? / З нею жить! Або радше ти сам умирай!».

Та серце красуні Роксани належить воєначальнику Птолемею — йому й дістається горішок вічного життя. А далі символ безсмертя потрапляє до куртизанки, у яку без тями закоханий сам Птолемей. Зрештою чарівний горішок повертається до царя: закохана куртизанка готова на все, щоб завоювати його прихильність. В останні передсмертні хвилини Олександр рішуче кидає символ вічності в огонь, бо не уявляє свого життя без кохання Роксани: «Не для нас, о богине, твій божеський дар! / Хоч над світом я цар, та над серцем не цар».

Провівши своїх героїв через «випробування вічністю», автор поєднав проблему безсмертя з проблемою щастя. Можна жити вічно, володіти світом, але не душею й серцем іншої людини. Вічність без кохання й щастя втрачає всі свої принади. Життя і смерть, сенс людського існування, справжні цінності — саме про це змушує замислитися «Легенда про вічне життя».

Прочитайте поему. Виконайте завдання.

Легенда про вічне життя

1

Олександер Великий весь світ звоював І отсе в Вавілоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,

Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго, Чим тебе вдовольнить? Чи бажаєш чого?»

Аскет мовить:

«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,

Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

Богиня мовить:

«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи І, очистивши ум, сей горіх розтовчи. Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно, Дасть тобі молодим вічно жити воно».

2

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін,

І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони Господні проходить умом,

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні: «Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені? Чи вертати у світ, де панує борба?

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

0 богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар! Богорівним зовсім його зробить твій дар. Міліонам він сонце, життя є нове,

Для добра міліонів хай вічно живе». ³

3

Олександер Великий весь світ звоював,

Та дівчини рабом себе він почував. Персіянки Роксани предивна краса В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось В її серці вороже ворушиться щось,

1 в очах, ще вогких від любви і жаги,

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні —

Се бажання пожарів, убійства, різні.

Їй опертись король не здоліє й на мить:

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить! Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?.. День у день із небес його кидає в ад.

4

Олександер Великий богині моливсь:

«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь! Або дай, щоб скінчилася мука моя,

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

І чи в серці її я паную один?»

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь І покірно царю до землі поклонивсь.

«Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».

І він все розповів, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт. «Міліонам ти сонце, добродій єси, —

Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».

5

«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!» І великим, безсмертним почув себе цар.

«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона? Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

З нею жить! Або радше ти сам умирай!»

Вже й не думає цар, до Роксани біжить: «Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт. «Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш... — урвав. — Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!» Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, — Олександер не ждав її слова — пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить. Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

«Вічно жить молодій, а без нього? О ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені! Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть».

Птолемея знайшла і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла, Олександру в вино трути-зілля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить, А Роксана при нім не ридає, мовчить. Головами хитають старі лікарі,

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,

В Олександрів покій куртизана ввійшла. «Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх! Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з’їси те зерно,

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно». Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи! Від кого маєш плід сей? По правді скажи!» Та дівча не дрижить, не спускає очей: «Мені дав його твій генерал Птолемей».

8

Олександер у болях жорстоких лежав І в руці своїй плід чудодійний держав.

«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня! А життя — то борня! А любов — то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні! Не для нас, о богине, твій божеський дар!

Хоч над світом я цар, та над серцем не цар. Міліони людей можу вбить, погубить,

Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

Вічне щастя чи дасть сей чудовий горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!» ⁹

9

Серед болю в постелі підводиться цар,

І побожно цілує чудовий той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,

Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер,

А в опівніч саму Олександер умер.

Виявляємо літературну компетентність

1. До якої збірки ввійшла «Легенда про вічне життя»?

2. У чому полягає жанрова своєрідність твору?

3. Що споріднює «Легенду про вічне життя» з притчею?

4. Який фантастичний образ є у творі?

5. Які герої складають систему персонажів твору?

6. Чому всі вони відмовляються від вічного життя?

7. Які філософські проблеми порушив автор?

Досліджуємо самостійно

8. Звернувшись до тексту, поясніть, як пов'язані між собою проблеми безсмертя, щастя й сенсу життя.

9. Доведіть, що «Легенда про вічне життя» — епічна, морально-філософська поема.

Філософська поема «МОйСЕй»

Художній задум

У 1904 році І. Франко побував в Італії. Його вразила скульптура біблійного пророка Мойсея, створена видатним Мікеланджело. Споглядання одного із шедеврів світового мистецтва та навіяні ним роздуми підказали поетові філософський шлях художнього пошуку. Уплинули на нього й революційні події 1905 року — вони засвідчили гостру потребу змін у житті українців.

Роботу над поемою І. Франко завершив у 1905 році, тоді ж видав її у Львові.

Свою позицію автор розкрив у пролозі, що виконує роль ліричного вступу та громадянської декларації. А в передмові до другого видання уточнив: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

Поети здавна сприймали Біблію як джерело натхнення. Вони не раз запозичували з неї образи та мотиви.

Геніальний Т. Шевченко у своїй творчості теж вдавався до біблійних аналогій.

До традиції використання біблійного матеріалу приєднався й І. Франко. Його привабила оповідь про вихід єврейського народу з єгипетського рабства.

Особливо зацікавила митця особа пророка Мойсея. Тривалу й виснажливу багаторічну мандрівку до омріяної Палестини поет осмислив як символ тернистого шляху до національної свободи. А біблійний сюжет допоміг авторові відійти від суспільної конкретики й зосередитися саме на філософському розкритті сенсу українського народного буття.

Прочитайте поему Івана франка «Мойсей». Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.

В електронному додатку до підручника на сайті interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.

Роль прологу

У пролозі до поеми «Мойсей» єднаються дуже різні авторські емоції — пекучий біль через народне приниження та палка віра в нове вільне майбуття. За емоційною наснагою пролог поділяється на дві частини. У першій через гострі й докірливі риторичні запитання розкривається духовна вбогість національної пасивності й покори. Та вже зовсім по-іншому, натхненно й окрилено звучить друга частина прологу: вона сповнена оптимізму й передчуття народного відродження.

Авторська позиція чітка й декларативна. Від визнання національної кризи й моторошного образу «народу-паралітика» він переходить до життєствердного: «О ні! Не самі

сльози і зітхання / Тобі судились! Вірю в силу духа / І в день воскресний твойого повстання».

Поет переконаний, що, хай і в історичній перспективі, нові покоління («не нам тебе провадити до бою») приведуть народ до гідного майбуття: «Та прийде час, і ти огнистим видом / Засяєш у народів вольних колі...».

У пролозі художнє мовлення організоване в терцини — трирядкові строфи, у яких перший рядок римується з третім, а середній — із першим і третім рядками вже наступної строфи. Остання строфа складається з одного рядка, який римується з другим віршорядком передостанньої строфи. Така строфічна будова відчутно посилює загальну урочисту тональність прологу.

Філософська проблематика

Проблеми життя і смерті, добра і зла, пошуку істини та людського щастя традиційно вважаються філософськими. До них належить і вкрай важлива проблема сенсу людського існування.

А якщо ця людина — лідер і духовний провідник? Чи завжди його слово знаходить відгук і визнання?

Це питання відіграє ключову роль в авторських художніх пошуках. Можливо, у драматичній долі головного героя поеми віддзеркалилися громадянські переживання самого автора, навіяні багаторічним діалогом зі своїм народом?

Нелегким і відповідальним є дар пророка, духовного лідера. Він має принести в жертву все особисте, мусить також бути готовим до недовіри

й незаслуженої ворожості. Невдачі й розчарування супроводжують пророка, провокуючи на переоцінку пройденого шляху. Він може сумніватися в ідеалах, яким присвятив своє життя.

Автор доводить, що сумніви і зневіра людини не лише можливі, а й передбачувані, просто неминучі. Натомість підкреслює, що понад усі сумніви й розчарування однієї особистості підноситься хоч і не завжди прямий, але невпинний рух народу до вищої мети.

У поетичних роздумах І. Франка проблема сенсу людського існування набуває значно більшого філософського масштабу, вона поширюється не лише на окрему людину, а й на буття всього народу.

Сюжет і композиція

Поема складається з прологу й двадцяти розділів, або пісень. Сюжетна частина твору і ліричний пролог слугують утіленню основної ідеї — віри в народне майбуття.

Автор спирався на біблійний сюжет, однак узяв із нього лиш один важливий епізод — останні дні старозавітного Мойсея, коли

після конфлікту зі зневіреним народом пророк усамітнюється в пустелі. А згодом через свої сумніви в доцільності вищої волі він дістає суворий присуд. Йому самому не доведеться побачити омріяної Палестини, а народ прямуватиме до «обітованої землі» з новим провідником. У поемі є декілька драматичних моментів:

конфлікт Мойсея з юрбою, що погрожує побити його камінням, момент зневіри пророка («Одурив нас Єгова!») та розв'язка — коли табір мандрівників, подолавши сумніви, вирушає в похід.

Компонуючи свій твір, автор використав вставні притчі, важливі для реалізації ідейного задуму. Це «казка» про терен та античний міф про Оріона. У першій притчі Мойсей розкрив народові його місію. Пророк розповів про вибори короля дерев. Небажаний для інших тягар правителя взяв на себе непримітний колючий терен, бо лише він готовий жертвувати собою заради громади, захищати її спокій: «Щоб росли ви все краще, а я / Буду гинуть на шляху». Пророк розтлумачує людям прихований зміст притчі: як терен жертвує собою заради вищої мети, так і обраний народ призначений Богом на нелегке служіння духовній істині: «Щоб він був мов світило у тьмі, / Мов скарбник його слова».

Притча про терен допомагає втілити й авторський погляд на роль лідера, місія якого полягає в самовідданому служінні народним інтересам. Мов колючий терен, він покликаний

оберігати свій народ від небезпек, вести до кращого життя, хоча сам приречений «гинуть на шляху».

Про сліпого гіганта Оріона Мойсей почув від Азазеля. Незрячий герой давнього міфу Оріон вірив, що коли наблизиться до сонця, то чудодійні промені повернуть йому втрачений зір. Та на лихо, хлопчик-поводир скеровував мандрівця в різних напрямках, а це змарнувало немалі зусилля: сліпець так і не зумів наздогнати небесне світило.

Оріон позначає «людськість», яка вибудовує грандіозні фантастичні плани й уперто рухається, немов за сонцем, за своєю мрією. Однак часто сподівання розчаровують, а всі зусилля «людськості» витрачаються марно: «І жартує з тих планів її/Хлопчик — логіка фактів». Поет своєрідно переосмислив давній міф. У нього це притча про драматичну розбіжність амбітної мрії й суворої реальності. Ця притча дала змогу авторові глибше розкрити переживання пророка, який витратив свій вік на досягнення «обітованої землі» й опинився зрештою на межі зневіри перед сумною «логікою фактів».

Образ головного героя

Мойсей — один із відомих біблійних персонажів, старозавітний пророк. Він уславився служінням рідному народові. Саме він очолив вихід співвітчизників з єгипетського полону, вселивши в їхні серця віру у вільне майбутнє на своїй землі. Біблійний Мойсей увійшов до кола загальнолюдських образів. До розкриття цього образу зверталися митці різних епох та багатьох національних культур.

Такі образи, у яких утілилися важливі загальнолюдські риси та цінності, називають «вічними». Зберігаючи певний зв'язок із першоджерелами, вони вже давно живуть цілком самостійним життям. Вони мають узагальнене, часто символічне значення. Наприклад, Про-метей став символом самопожертви й нескореності. У такому значенні його зображено в поемі Т. Шевченка «Кавказ». Образ пророка Мойсея втілив самовіддане служіння народові. До нього зверталися ще давні українські автори. На честь лідера національно-визвольної війни Богдана Хмельницького складали вірші й промови, у яких гетьмана іменували українським Мойсеєм.

І. Франко зберіг визначальні риси цього образу, однак відчутно його ускладнив. Поет зобразив свого героя в час важкої духовної кризи, розкрив драму людини, яку відштовхнули зневірені співвітчизники.

Найбільше І. Франка зацікавили взаємини пророка з громадою та особливо — пов'язані із цим переживання. Вони сповнені щирої турботи за долю людей. Мойсей у них виявляє себе як патріот, який приймає свій народ з усіма його вадами: «Бо люблю я тебе не лише / За твою добру вдачу, / А й за хиби та злоби твої, / Хоч над ними і плачу».

Пророк може сумніватися навіть у вищій волі, але не має сумніву у своїх патріотичних почуттях. Найвищою цінністю для Мойсея є його самовіддана любов до співвітчизників. «Я люблю тебе дужче, повніш, / Ніж сам Бог наш Єго-ва», — у словах, звернених до народу, розкрите

розуміння сенсу всього життя пророка Мойсея. Виразні паралелі між єврейським і українським народами, накреслені в поемі, залучили цей образ до актуального національного контексту. Подолання духовного рабства і шлях до свободи на час виходу твору залишались основними завданнями українців. Саме тому автор наголосив на патріотизмі як головному мотиві служіння Мойсея. Місія справжнього народного провідника — нагадувати людям, навіть попри їхню зневіру й байдужість, про необхідність руху вперед задля вищої мети.

Після появи твору І. Франка українські митці ще не раз зверталися до осмислення «вічного образу» пророка Мойсея. Наприклад, відомий письменник Г. Хоткевич зобразив його в повісті «Авірон». А сучасний композитор М. Скорик за поемою І. Франка написав оперу «Мойсей».

Франко мав рацію, коли писав, що він «ще не песиміст». І хоч який трудний шлях життьовий йому випав, але в кінцевім акорді його творчості не чути цього жалібного деренчання ослабленої струни: навпаки, останні розділи «Мойсея» повні тупотом копит і звуками сурем — музикою перемоги...

М. Зеров, критик, історик літератури

Прочитайте поему. Виконайте завдання.

Мойсей

Поема

(Уривки)

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм Укрита злість, облудлива покірність Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність? Невже тобі лиш те судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло До тебе найсвятішою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров’ю Твоїх борців? Йому вже не пишаться У красоті, свободі і здоров’ю?

Задарма в слові твойому іскряться І сила й м’якість, дотеп і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

0 ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа

1 в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою, Роздертим сумнівами, битим стидом, —

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний, Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

20 липня 1905

I

Сорок літ проблукавши, Мойсей,

По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

0 межу к Палестині.

Тут ще піски й червоні, як ржа,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

1 діброви, й мурава.

По моавських долинах марних Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти Він охоти не чує.

Під подертими шатрами спить Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять, —

З них ніхто не йме віри.

Сорок літ говорив їм пророк Так велично та гарно Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

Сорок літ сапфіровий Йордан І долина пречудна Їх манили й гонили, немов Фата-моргана злудна.

І зневірився люд і сказав: «Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать! Чого ще жадать? І доки?»

І покинули ждать, і бажать,

І десь рваться в простори,

Слать гінців і самим визирать Поза ржавії гори.

День за днем по моавських ярах, Поки спека діймає,

У дрантивих наметах своїх Весь Ізраїль дрімає.

Лиш жінки їх прядуть та печуть В грані м’ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть Осети та будяччє.

Та дрібна дітвора по степу Дивні іграшки зводить:

То воює, мурує міста,

То городи городить.

І не раз напівсонні батьки Головами хитають.

«Де набрались вони тих забав? — Самі в себе питають. —

Адже в нас не видали того,

Не чували в пустині!

Чи пророцькі слова перейшли В кров і душу дитині?»

II

Лиш один з-поміж сеї юрби У шатрі не дрімає І на крилах думок і журби Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк, Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд Вирвав він, наче буря,

І на волю провадив рабів Із тіснин передмур’я.

Як душа їх душі, підіймавсь Він тоді многі рази До найвищих піднебних висот І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ У дні проби і міри Попадав він із ними не раз У безодню зневіри.

Та тепер його голос зомлів І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів Молоде покоління.

Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка;

М’ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка.

Що з Міцраїм батьки і діди Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість, і гріх, І руїна народу.

Серед них Авірон і Датан Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт:

«Наші кози голодні!»

І на поклик його у похід:

«Наші коні не куті».

На обіцянки слави й побід:

«Там войовники люті».

На принади нової землі:

«Нам і тут непогано».

А на згадку про Божий наказ: «Замовчи ти, помано!»

Та коли загрозив їм пророк Новим гнівом Єгови,

То йому заказав Авірон Богохульні промови.

А на зборі Ізрайля синів,

Честь віддавши Ваалу,

Голосистий Датан перепер Ось якую ухвалу:

«Хто пророка із себе вдає,

І говорить без зв’язку,

І обіцює темній юрбі Божий гнів або ласку,

Хто до бунту посміє народ Накликати, до зміни,

І манити за гори, настріть Кінцевої руїни, —

Той на пострах безумцям усім Між отсим поколінням Най опльований буде всіма І побитий камінням».

[Увечері в таборі мандрівників пожвавлення — Мойсей промовляє до людей. Він застерігає всіх від відступництва та нагадує про необхідність вирушати в дорогу. Щоб розкрити вище призначення народу, пророк розповідає «казку» про те, як дерева обирали короля.]

V

Зареклися ви слухати слів Про Єговину ласку,

Тож, мов дітям безумним, я вам Розповім одну казку.

Як зійшлися колись дерева На широкім роздоллі.

«Оберімо собі короля По своїй вольній волі.

Щоб і захист нам з нього, і честь,

І надія, й підмога,

Щоб і пан наш він був, і слуга,

І мета, і дорога».

І сказали одні: «Вибирать —

На одно всі ми звані.

Най царює над нами вовік Отой кедр на Лівані».

І згодилися всі дерева,

Стали кедра благати:

«Ти зійди з своїх гордих висот,

Йди до нас царювати».

І відмовив їм кедр і сказав:

«Ви чого забажали?

Щоб покинув я сам ради вас Свої гори і скали?

Щоб покинув я сам ради вас Блиски сонця й свободу,

Бувши вольним — пустився служить Збиранині народу?

Ви корону мені принесли?

Що мені се за шана!

Я й без неї окраса землі І корона Лівана».

І вернулися всі дерева,

Стали пальму благати:

«Ти між нами ростеш, нам рідня, Йди до нас царювати».

І сказала їм пальма: «Брати,

Що се вас закортіло?

Царювати й порядки робить —

Се моє хіба діло?

Щоб між вами порядки робить,

Чи ж я кинути в силі Свої квіти пахучі та свій Плід — солодкі дактилі?

Мало б сонце даремно мій сік Вигрівати щоднини?

Мого плоду даремно шукать Око звіра й людини?

Хай царює хто хоче у вас,

Я на троні не сяду,

Я волю всім давать свою тінь,

І поживу, й розраду».

І погнулися всі дерева Під думками важкими,

Що не хоче ні пальма, ні кедр Царювати над ними.

Нумо рожу благать! Та вона Всьому світові гожа,

Без корони — цариця ростин, Преподобниця Божа,

Нумо дуба благати! Та дуб,

Мов хазяїн багатий,

Своїм гіллям, корінням і пнем, Жолудьми все зайнятий.

Нум березу благать! Та вона, Панна в білому шовку,

Розпуска свої коси буйні,

Тужно хилить головку.

І сказав хтось, неначе на жарт,

Оте слово діточе:

«Ще хіба би терна нам просить, Може, терен захоче».

І підхопили всі дерева Се устами одними,

І взялися просити терна,

Щоб царем був над ними.

Мовив терен: «Се добре вам хтось Підповів таку раду.

Я на вашім престолі як стій Без вагання засяду.

Я ні станом високий, як кедр,

Ні, як пальма, вродливий,

І не буду, як дуб, самолюб,

Як береза, тужливий.

Здобуватиму поле для вас,

Хоч самому не треба,

І стелитися буду внизу,

Ви ж буяйте до неба.

Боронитиму вступу до вас Спижевими шпичками І скрашатиму всі пустирі Молочними квітками.

І служитиму зайцю гніздом, Пристановищем птаху,

Щоб росли ви все краще, а я Буду гинуть на шляху».

VI

У глибокім мовчанні сю річ Вухом ловлять гебреї...

«Се вам казка, — промовив Мойсей, — Ось вам виклад до неї.

Дерева — се народи землі,

А король у їх колі —

Божий вибранець, син і слуга Господевої волі.

Як народи Єгова создав,

Мов літорослі в полю,

Заглядав всім у душу й читав З неї кождого долю.

Заглядав їм у душу, яка Їх удача й причина,

І шукав, кого з них би собі Обібрати за сина.

І не взяв отих гордих, грімких,

Що б’ють в небо думками І підносять могутню п’яту Над людськими карками.

І не взяв багачів-дукачів,

Що всю землю плюндрують, Людським злотом і потом собі Домовини мурують. ^І

І не взяв красунів-джигунів,

Що на лірах брязкочуть І свій хист у мармурі, в піснях Віковічнити хочуть.

Згордував усю славу, весь блиск І земне панування,

І всі пахощі штук, і усе Книжкове мудрування.

І, як терен посеред дерев, Непоказний на вроду,

І не має він слави собі Ані з цвіту, ні з плоду, —

Так і вибраний Богом народ Між народами вбогий;

Де пишнота і честь, там йому Зависокі пороги.

Між премудрими він не мудрець, У війні не войовник,

У батьківщині своїй він гість І всесвітній кочовник.

Та поклав йому в душу свій скарб Серцевідець Єгова,

Щоб він був мов світило у тьмі, Мов скарбник його слова.

На безмежну мандрівку життя Дав йому запомогу,

Заповіти й обіти свої,

Наче хліб на дорогу.

Але заздрий Єгова, наш Бог,

І грізний, і сердитий:

Те, що він полюбив, най ніхто Не посміє любити!

Тож на вибранця свого надів Плащ своєї любові,

Недоступний, колючий, немов Колючки ті тернові.

І зробив його острим, гризьким, Мов кропива-жеруха,

Аби міг лише сам він вдихать Аромат його духа.

І посольство йому дав страшне Під сімома печатьми,

Щоб в далеку будущину ніс, Ненавиджений братьми.

Горе тому нездарі-послу,

Що в ході задрімає Або, Божу зневаживши річ,

І печать розламає!

Вийме інший посольство страшне Лінюхові з долоні,

Побіжить, і осягне мету,

І засяє в короні.

Та щасливий посол, що свій лист Понесе скоро й вірно!

Дасть вінець йому царський Господь І прославить безмірно.

0 Ізраїлю, ти той посол

1 будущий цар світу!

Чом не тямиш посольства свого І його заповіту?

Твоє царство не з сеї землі,

Не мирська твоя слава!

Але горе, як звабить тебе Світовая забава.

Замість статися сіллю землі, Станеш попелом підлим;

Замість всім з’єднать ласку, ти сам Станеш ласки не гідним.

Замість світ слобонити від мук,

І роздору, і жаху,

Будеш ти мов розчавлений черв,

Що здихає на шляху».

[Авірон закликає поклонятися іншим богам — Ваалу й Астарті. Він виступає проти походу до Палестини. Датан, якого підтримує зневірений натовп, звинувачує Мойсея у зраді: мовляв, вивів людей із Єгипту за намовою фараона, щоб вони загинули в пустелі. Тож Датан закликає побити пророка камінням. Не насмілившись підняти руку на Мойсея, люди постановляють вигнати його з табору.]

Х

Добігало вже сонце до гір,

Величезне, червоне,

І було мов герой і пливак,

Що знесилений тоне.

По безхмарному небі плила Меланхолія тьмяна,

І тремтіло шакалів виття,

Мов болючая рана.

Затремтіло щось людське, м’яке В старім серці пророка,

І понизила лет свій на мить Його дума висока.

Чи ж все буть йому кар вістуном І погрозою в людях?

І, мов хоре, голодне дитя,

Щось захлипало в грудях.

«О Ізраїлю! Якби ти знав,

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав У незламнім завзяттю, —

Підеш ти у мандрівку століть З мого духу печаттю.

Але ні, не самого себе Я у тобі кохаю;

Все найкраще, найвище, що знав,

Я у тебе вкладаю.

0 Ізрайлю, не тям ти сього Богохульного слова:

Я люблю тебе дужче, повніш,

Ніж сам Бог наш Єгова.

Міліони у нього дітей,

Всіх він гріє і росить, —

А у мене ти сам лиш, один,

1 тебе мені досить.

І коли з міліонів тебе Вибрав він собі в слуги,

Я без вибору став твій слуга,

Лиш з любові і туги.

І коли він для себе бере Твою силу робочу,

Я, Ізрайлю, від тебе собі Нічогісько не хочу.

І коли він жадає кадил,

І похвали, й пошани,

Я від тебе невдячність прийму,

І наруги, і рани.

Бо люблю я тебе не лише За твою добру вдачу,

А й за хиби та злоби твої,

Хоч над ними і плачу.

За ту впертість сліпую твою,

За ті гордощі духа,

Що, зійшовши на глупий свій шлях, Навіть Бога не слуха.

За брехливість твого язика,

За широке сумління,

Що держиться земного добра, Мов ціпкеє коріння.

За безсоромність твоїх дочок,

За палке їх кохання,

І за мову й звичаї твої,

За твій сміх і дихання.

О Ізраїлю, чадо моє!

Жалься богу Шаддаю!

Як люблю я безмірно тебе,

А проте покидаю.

Бо вже близька година моя,

Та остатня, незнана,

А я мушу, я мушу дійти До межі Канаана.

Так бажалось там з вами входить Серед трубного грому!

Та смирив мене Бог, і ввійти Доведеться самому.

Та хоч би край Йордана мені Зараз трупом упасти,

Щоб в обіцянім краю лише Старі кості покласти.

Там я буду лежать і до гір Сих моавських глядіти,

Аж за мною прийдете ви всі,

Як за мамою діти.

І пошлю свою тугу до вас,

Хай за поли вас миче,

Як той пес, що на лови у степ Пана свойого кличе.

І я знаю, ви рушите всі,

Наче повінь весною,

Та у славнім поході своїм Не питайте за мною!

Най наперед іде ваш похід,

Наче бистрії ріки!

О Ізраїлю, чадо моє,

Будь здоровий навіки!»

[Розчарований, пророк залишає табір. Уночі він лишається в пустелі на самоті. Згадує сорокалітню подорож, роздумує, чому випала така доля. Мойсей чує в пустелі голос демона Азазеля, який навіює сумніви. Пророк питає себе: чи не краще було б народові лишитись у єгипетській неволі? Чи не через власну гординю повів він людей у небезпечні мандри, чи не власний план, замість Божого, запропонував народові? Мойсей марно просить підтримки й поради в Єгови. На ранок люди з табору помічають пророка на вершині гори — у молитві він звертається до неба. Лише з настанням ночі знесилений Мойсей падає на землю. Йому здається, що чує голос матері, яка розповідає притчу про Оріона.]

XVI

Про Оріона пісню ти чув,

Про гіганта сліпого,

Що, щоб зір відзискать, мандрував Аж до сонця самого?

А на плечах поводиря ніс, Сміхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому — все Інший в кожду годину.

«Ти до сонця веди мене, хло!»

Той вів рано до сходу,

А на південь в полудне, під ніч, — До західного броду.

А Оріон іде все та йде,

Повний віри в те сонце,

Повний спраги за світлом, що ось Йому блисне вже конче.

Через гори і море свій хід Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його Хлопчик з нього жартує.

Сей Оріон — то людськість уся, Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить До незримої ціли.

Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме; Фантастичнеє щоб осягнуть, Топче рідне й знайоме.

Строїть плани не в міру до сил, Ціль не в міру до актів,

І жартує з тих планів її Хлопчик — логіка фактів. ^І,

І, як той дивовижний сліпець,

Що чужим очам вірить,

Все доходить не там, куди йшла, В те трафля, в що не мірить.

А ти молишся! Бідне дитя!

Де твій розум, де сила!

Ти ж хапаєшся піну благать,

Щоб ріку зупинила!»

[Мойсей розуміє, що то промовляла не матір, а демон пустелі Азазель, який вселяє сумніви. Пророк наказує демонові відступити. Натомість Азазель показує йому Палестину — маленьку й зовсім не схожу на рай. Але Мойсей не втрачає віри. Тоді демон розповідає, що саме чекає на мандрівників у Палестині: боротьба за місце під сонцем, війна, навала чужинців, біди й горе.]

Сумніваєшся? Віри не ймеш?

О, ймеш віру, я знаю!

Се той рай, що жде плем’я твоє У обіцянім краю!

Ти для нього трудився! Скажи,

Було за що трудиться?

Щоб наблизився він, може, ще Схочеш палко молиться?»

І поник головою Мойсей.

«Горе моїй недолі!

Чи ж довіку не вирваться вже Люду мому з неволі?»

І упав він лицем до землі:

«Одурив нас Єгова!»

І почувся тут демонський сміх,

Як луна його слова.

[Гр ім і блискавка викликають страх у душі Мойсея. Він чує грізний голос Єгови.]

Ось де ваш обітований край, Безграничний, блистячий,

І до нього ти людям моїм Був проводир незрячий.

Ось де вам вітчина осяйна,

З всіх найкраща частина!

Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина.

Се лиш спомин вам буде, лиш сон, Невгасаюча туга,

Щоб, шукавши її, став мій люд Паном земного круга.

А що ти усумнивсь на момент Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

Тут і кості зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху!»

XX

Ходить туга по голій горі,

Мов туман по пустині,

Сіє думи й бажання свої По широкій країні.

Сипле квіти й листки, що давно Вже зів’яли й пожовкли,

Підіймає в душі голоси,

Що давно вже замовкли.

Що ще вчора байдужне було, Нині любе й шановне;

Що ще вчора топтав, оплював, Нині святості повне.

У гебрейському таборі ніч Проминула в тривозі;

Скоро світ, всі глядять: він ще там, На скалистій віднозі?

Ні, нема! І було те «нема»,

Мов жах смерті холодний,

Чули всі: щезло те, без чого Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все Поміж ними горіло,

Що давало їм смисл життєвий, Просвітляло і гріло.

І безмежна скорбота лягла На затвердле сумління,

І весь табір мов чаром попав В опустіння й зомління.

Одні одним у лиця бліді Поглядали без впину,

Мов убійці, що вбили у сні Найдорожчу людину.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збуваєсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то спішать... Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх, Невідомий перст Божий,

Голод духу і жах самоти І безодні старої.

А Єгошуа зично кричить:

«До походу! До зброї!»

І зірвався той крик, мов орел, Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

«До походу! До бою!»

Ще момент — і прокинуться всі З остовпіння тупого,

І не знатиме жаден, що вмить Приступило до нього.

Ще момент — і Єгошуї крик Гірл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить.

Задуднять — і пустині пісок На болото замісять.

Авірона камінням поб’ють І Датана повісять.

Через гори полинуть, як птах, Йордан в бризки розкроплять, Єрихонськії мури, мов лід, Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків, Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях І вмирати на шляху...

1905

Виявляємо соціальну та громадянську, літературну компетентності

1. Під впливом яких подій і вражень виник задум поеми «Мойсей»? Коли поема була видана?

2. Пригадайте авторське трактування теми твору. На вашу думку, чи вдалося

І. Франкові розкрити заявлену тему?

3. Поема починається зверненням до народу. Яким автор бачить сучасний йому стан українців? Яким він уявляє народ у майбутньому?

4. Поміркуйте, який настрій переважає в пролозі до поеми.

5. Схарактеризуйте строфічну будову прологу.

6. Який епізод біблійної оповіді про Мойсея використав автор?

7. Визначте роль вставних притч у розумінні ідейного змісту поеми.

8. У чому суть «казки» про терен?

9. Як автор осмислив міф про Оріона?

10. Яким Мойсея зображено в Біблії? Чому цей образ відносять до вічних?

11. У чому авторська своєрідність трактування образу Мойсея в поемі І. Франка?

12. Поміркуйте, як головний герой поеми ставиться до свого народу. Аргументуйте свою відповідь.

13. Чи можна подолати духовне рабство? Як розв'язує цю проблему І. Франко в поемі? Висловте власну точку зору на проблему.

Досліджуємо самостійно

14. Визначте найбільш драматичні епізоди твору. Обґрунтуйте свою думку, звернувшися до тексту.

Запрошуємо до дискусії

15. До чого має бути готовий пророк, виконуючи свою місію?

16. Чи має право пророк на сумніви?

Виявляємо літературну, інформаційно-цифрову компетентності

17. В електронному додатку до підручника знайдіть і перегляньте відео-лекцію про поему І. Франка «Мойсей». Що нового ви дізналися із цієї лекції? Занотуйте основні тези, які доводить авторка лекції.

Новела «СОйЧИНЕ КРИЛО»

Прозова творчість І. франка

Прозова творчість І. Франка вражає своїм масштабом. Він є автором багатьох романів, повістей, оповідань, новел і нарисів. Прозаїк порушував різні теми: соціальні, історичні, особистіс-ні. Починав із реалізму: зображував громадські конфлікти, змальовував переважно звичайних людей. Згодом його захопили ідеї засновника натуралізму Е. Золя. В одній із критичних статей І. Франко писав: «Роман, на думку Золя, має бути протоколом з життя, має бути історичним документом про його сучасників».

Однак І. Франко розумів, що література весь час розвивається, з'являються нові покоління читачів зі своїми культурними запитами. Саме на початку ХХ ст. у європейському мистецтві пройшли процеси оновлення. Хоча вони й не відзначалися однорідністю, а проте дістали узагальнену назву — модернізм.

Модерністи відійшли від реалістичних принципів і соціальних тем. Їх привабили неординарні персонажі зі складним і суперечливим внутрішнім світом. У своїх пошуках вони

звернулися до людської психіки, зокрема до нелогічних, ірраціональних її проявів. І. Франко теж не лишився осторонь від новочасних літературних змін. Йому сподобалися деякі виражальні можливості модернізму, а найбільше імпонувала

перспектива глибшого аналізу людської особистості. Цими можливостями І. Франко скористався в роботі над новелою «Сойчине крило». Свій твір він завершив у 1905 році й тоді ж видав у збірці «На лоні природи».

Читаємо взірці української художньої літератури

Прочитайте новелу вана Франка «Сойчине крило». Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.

В електронному додатку до підручника на сайті interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.

Проблемно-тематична основа

До теми кохання І. Франко звертався не раз і розглядав її по-різному. У «Легенді про вічне життя» вона набула філософського трактування, а в «Зів'ялому листі» кохання постало як складна душевна драма.

У новелі «Сойчине крило» ця тема розкривається в мелодраматичному ключі, тобто з надмірною емоційністю, немов у сентиментальному творі. Почуття проходить випробування нерозумінням, легковажністю, розлукою, численними особистісними втратами, і лише після цього герой і героїня усвідомлюють його справжню цінність. Те, що вже стало в нашій літературі тематичним загальником, а саме «тяжка жіноча доля», набуло в новелі І. Франка новітньої інтерпретації. Розрив у стосунках автор пояснив

не соціальною нерівністю чи фатальним втручанням долі, а суто особистісними, значною мірою ірраціональними душевними проблемами самих героїв. Через це тема кохання збагатилася у творі І. Франка новими цікавими нюансами.

Новою за своєю складністю є також морально-етична специфіка твору. Що таке вірність у коханні? Чи може жінка її зберігати, коли, хай і через несприятливі обставини, змушена жити з багатьма іншими чоловіками? Щодо своєї героїні автор дав ствердну відповідь: для неї все було не справжнім життям, а лише «страшним сном», який вона сподівається забути.

Морально-етичний зміст новели збагачується аналізом інших важливих проблем — відповідальності, довіри, щирості в стосунках.

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справив на вас твір «Сойчине крило»?

2. Як можна визначити тему новели? Які проблеми порушив автор?

Особливості сюжету й композиції

Новела відзначається доволі складною організацією. Герой напередодні Нового року одержує неочікуваного листа від колишньої коханої, яку не бачив уже майже три роки. Лист-сповідь становить композиційну основу твору. Читання листа переривається спогадами та коментарями, з яких і вимальовується загальний перебіг драматичної історії.

Саме три роки тому сталося те, що змінило життя закоханих. Була розмова про почуття, якій бракувало щирості. Наслідком стало імпульсивне рішення героїні втекти з іншим чоловіком,

котрий виявився злочинцем. Далі були спроби героїні вбити себе, було життя, немов уві сні, з нелюбими чоловіками, а також багато душевних страждань і, нарешті, сповідь та повернення.

Ця історія нагадує сентиментальний сюжет. Вона доводить, що справжніми є лише ті почуття, які долають усі перешкоди на шляху до щастя. Але не менш важливим у новелі є інший сюжет — психологічний. Він реалізується в уявному діалозі розлученої пари та в тих докорінних змінах, що відбулися в душах закоханих і сприяли їхньому примиренню.

Конфлікт між «розумом» і «серцем» (образ Хоми-Массіно)

Підзаголовок «Із записок відлюдька» не лише вказує на організацію оповіді (записки, особистий щоденник), але й попередньо характеризує героя, відносить його до певного людського типу.

Його філософія не надто мудра: «Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!». Задля заробітку він ходить на службу, але вдома — його справжній світ і його «поезія життя». Навіть щоденному побуту герой надав естетичної досконалості. Музика, книги, мистецтво — це комфортний урівноважений і раціонально впорядкований світ самітника. Одначе він не завжди був таким. Три роки тому герой, людина дуже розсудлива й раціональна, навіть був закохався.

Розчарування в коханні перетворило його на відлюдька і скептика. Для нього краще лишатися самому, ніж іще раз пережити щось подібне. Одержавши листа, він від початку налаштований недовірливо і скептично до колишньої коханої: «Говори собі, пиши собі!». Його розум опирається спогадам про давнє кохання. Та все не так із серцем і душею.

Автор у деталях відтворює суперечливі внутрішні стани героя. Наприклад, Массіно читає

листа й не хоче визнати свого хвилювання, але тіло підказує інше: «...руки тремтять — невже серце не забуло її?». Мимоволі оживають спогади про дочку лісника Марію, яка стала його Манюсею. Це вона «перехрестила» його з українського Хоми на італійського Томассо. Потім називала його Томассіно і зрештою скоротила це ім'я до Массіно. Так і тепер у листі звертається: «Не сердься на мене, мій Массіно, не сердься на мене!».

Лист навіює роздуми про останню зустріч із коханою. Массіно не забув тієї розмови. Тепер він усвідомлює, що дівчина чекала на щире освідчення, та він, розсудливий скептик, цього не зрозумів: «О, я дурень! О, я засліплений егоїст! Естетик убив у мені живого чоловіка.».

Письменник розкриває складний психологічний конфлікт у душі свого героя: між «естетиком» і «живим чоловіком». Його розум таки відступив перед голосом серця. Почуття зрештою зруйнувало захисну стіну, яку Массіно роками вибудовував між собою і світом: «Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все!».

Образ героїні

Чому автор не звинувачує свою героїню? Адже є за що: злегковажила коханням та спричинила смерть батька, який після втечі дочки пішов із життя. Героїню докорінно змінив її страдницький досвід, навчив по-справжньому цінувати близьких людей. Тому в листі вона благає Массіно не засуджувати, а вислухати і зрозуміти.

Образ Марії-Манюсі найбільш повно виявляється у її емоційній сповіді. У листі до коханого вона пояснює, чому саме вони розійшлися: «Не я кинула тебе, а ти не зумів удержати мене».

Розповідь Марії-Манюсі про втечу й поневіряння після неї доволі стисла, майже пунктирна.

Чоловіки, з якими її зводила доля, зображені схематично. Вони не лишили жодного сліду в її серці. Це все другорядні персонажі, а деякі з них просто епізодичні.

У своїй сповіді героїня розповідає й про спроби самогубства, пише про страх, зневіру й байдужість до життя. Здається, лише спогади про кохання надавали їй сил у скрутні часи й живили її надію на повернення.

Автор утримався від прямих оцінок своєї героїні. А чи потрібні в цьому випадку однозначні авторські характеристики й оцінки?

Засоби художнього увиразнення

У новелі надмір емоцій, і це не дивно, бо мова йде про кохання. Для розкриття любовної теми автор використав форму щоденника та листа-сповіді. Це допомогло досягти ефекту щирості й інтимності у викладі основних етапів

любовної драми. До того ж вдало дібрані художні деталі дещо урізноманітнили емоційний зміст твору.

Художня деталь — це зображена у творі подробиця, наділена особливим змістом. Вона

означає значно більше, ніж проста життєва реалія. Художня деталь здатна уточнювати задум автора, увиразнювати психологічну характеристику персонажа, упливати на емоційну специфіку твору.

У новелі таких деталей чимало. Найпомітніша — крило птаха, яке додала до свого послання героїня. Листа ще не прочитано, а герой уже знає, від кого він надійшов. Сойчине крило має й символічне значення. Адже героїня не випадково зберегла пташині крила. Одне вона надіслала своєму коханому: «Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина залетить, то від твоєї душі буде залежати, чи прилетить і друга. Коли в твоїм серці є ще хоч іскра любові до мене, хоч крапелиночка бажання — побачити мене, то се буде та сила, яка притягне й друге крило, другу половину моєї душі до тебе».

Ще одна деталь — сукня, у якій була героїня під час останнього побачення з Массіно. Одягнувши її знову, Марія дає зрозуміти, що тривала розлука не змінила її почуттів.

До важливих деталей належать і сльози героя: вони віддзеркалюють його внутрішній конфлікт — боротьбу «живого чоловіка» з розчарованим скептиком. Так, дочитавши листа, він спершу промовляє «глупа, романтична дівчина

повидумувала...», а потім зауважує: «А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами».

Такі художні деталі увиразнюють психологічні портрети закоханих героїв та посилюють загальну мелодраматичну тональність новели

І. Франка.

Прочитайте уривки твору. Виконайте завдання.

Сойчине крило

Із записок відлюдька

Новела

(Уривки)

Завтра Новий рік і заразом сорокові роковини моїх уродин. Подвійний празник. А бодай подвійний пам’ятковий день. І я надумав стрітити його незвичайно, празнично.

Ха, ха, ха! Празнично! Що таке празничне стрічання Нового року? Шумне товариство, молоді жіночі голоси, мов срібні дзвоники. Старші панове гудуть, мов дуби в теплому вітрі. Світло салону. Звуки фортеп’яна. Хор, пісні, сола... Декламація, брава, оплески. Жарти. «Кришталева чаша, срібная криш...» Наближається північ. Починає бити дванадцята.

Всі підносять чарки, вихиляють душком, а батько родини кидає свою додолу. Нехай так пропадає всяка турбота! Бреннь! І раптом гаснуть світла. Всі запирають у собі дух. Бам... бам... бам. Числять до дванадцяти. Най жиє Новий рік! Най сяє нове щастя! Світла! Музика. Пісні. Нові чарки, нові тости. Поцілуї. Радість і стиски рук. Діти, діти!

Та що балакати! І я там був, мід-пиво пив. І я колись стрічав отак сю врочисту хвилю, сміявся і радувався назустріч тій примані, що зветься Новим роком. І до мене простягалися

теплі руки, сміялися блискучі очі, шептали солодкі слова не одні малинові уста. І я вірив, мріяв, любив. Тонув душею в рожевім тумані, будував золоті замки на вітрі, вважав окрасою життя те, що було лише конвенціальною брехнею...

Минулося. Сороковий рік життя, так як і тридцять дев’ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником. Та сим разом попробую празничніше, краще, гармонійніше розпочати його, як двох попередніх років.

Поперед усього до чорта меланхолію!

Двох попередніх років я ще був новаком у твердій школі самоти. Ще не порвав усіх ниток з минулим і теперішнім. Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко.

Сьогоднішній празник буде заразом перший тріумф мойого нового світогляду, нової життєвої норми. А ся норма — старе Горацієве: Aequam srvare mentem!¹

Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм — се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати.

Без песимізму, бо песимізм — се признак хоробливої малодушності, се testimonium panpertatis ², яке сам собі виставляє чоловік.

Без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сорокалітньому мужеві.

Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!

Я пройшов важку школу і, здається, навчився в ній дечого. Я погубив багато цвітів по життєвій дорозі, похоронив багато ілюзій та охоронив коштовний плід і виніс його зі всіх катастроф, як Камоенс свою епопею з кораблекрушення, а се, власне, ту вмілість жити і насолоджуватися життям.

Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!

Життя — се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого.

Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза — насилля, а другий паралельний із ним, виплетений із м’якої павутини — конвенціональної брехні. Один в’яже тіло, другий душу, а оба з одною метою — опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю.

Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореться, паде й тріумфує тільки одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб тріумфувати по многих і болючих упадках. Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф дикунів, негідний освіченого чоловіка. Мій тріумф тихий і ясний, як погідний літній вечір. Мій тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зави-сті. Та він правдивий, глибокий і тривкий. Він не моментальний, не вислід шаленої боротьби і зусилля. Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступеня, осяяне подвійним сонцем, напоєне красою і гармонією.

Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дразнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі.

Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духовні добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя. Я працюю в однім бюрі, зайнятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжуся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та іншими знайомими чемно, навіть дружньо, але здержано. Всі вони поважають мене, але ніхто з них не має доступу до мойого «святая святих», нікому я не відкриваю

своєї душі, та й, сказати по правді, ніхто з них не виявляє надмірної охоти заглядати в мою душу. Таких надмірно цікавих я вмію швидко висунути поза клямру своєї знайомості.

І ніхто з тих, що кланяються мені на вулиці, стискають мою руку в каварні, радяться зо мною в бюрі, ані не догадується, що у мене поза тим конвенціональним, шаблоновим життям є своє, інше, окреме. Ніхто не підозріває в тім сухім формалісті та реалісті духового сибарита, артиста, що плекає одну штуку для штуки — вмілість жити.

Ось тут, у тім затишнім кабінеті, обставленім хоч і не багато, та по моїй уподобі, я сам свій пан. Тут світ і поезія мого життя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героєм, а все самим собою. Зо стін глядять на мене артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна. На поличках стоять мої улюблені книги в гарних оправах. На постаменті в кутику мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги, а скрізь по столиках цвіти — хризантеми, мої улюблені хризантеми різних кольорів і різних відмін. А на бюрку розложена тека з моїм дневником. А обік бюрка столик, застелений, уквітчаний — їй-богу, сьогодні не лише листки барвінку, але й сині його квітки! Штукар мій Івась, се він таку несподіванку придумав для мене. Знає, що я в тім пункті забобонний, вірю, що цвіт барвінку на Новий рік приносить щастя.

Вірю — або не вірю, а так собі. Приємно колисатися в такій надії, мов у гамаці.

А на столику вся холодна кухня. І яблука, і помаранчі, і фіги. І кілька бутельок вина. Самі добірні марки. І два келишки! Ха, ха, ха! Збиточник Івась! Думав, що й вона буде! Що без неї й празник не празник і Новий рік не Новий рік. Помилився, хлопче! Минулося моє гречане. Тепер «вона» вже не манить мене до себе, хоч би й яка була. Попробуємо обійтися без неї. І думаю, що моя радість буде не менша, та в усякім разі глибша, чистіша, як би була з нею. А то хто її вгадає! Здається, й гарна дівчина, і говориш із нею, як із другом, а тут на тобі, з її рожевих усток вилетить якесь брутальне слово, якийсь цинічний натяк або й те ні, а по її лиці мигне якась тінь, щось таке погане, огидливе, і попсує тобі весь вечір, прожене всю радість, розвіє всю поезію.

Від часу моєї остатньої романтичної історії, тої там, у лісничівці, перед трьома роками, на мене не раз находить дивне чуття. Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особливо брунетка, мені все здається, що шкіра, і м’ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп’яча голова. Іноді в такій хвилі мене всього обдасть морозом. Чи се знак, що я старіюся, чи, може, щось інше?

Та гов! Який-то денний порядок нинішнього вечора я уложив собі? На такі празничні вечори я все укладаю собі наперед денний порядок, з тою, одначе, умовою, що вільно мені зовсім не держатися його. <...>

Перша точка: Россінієва увертюра до «Вільгельма Телля», виконана на фісгармонії. Моя улюблена композиція — вводить мене звичайно в поважний та при тім бадьорий настрій. Потім оглянемо хризантеми, обнюхаємо геліотропи та туберози в салоні — вони, бідні, давно ждуть мене і сьогодні, як навмисно, по-розцвіталися в повній красі. Потім вип’ємо й закусимо. Потім прочитаємо новий нумер «Nene deutsche Rundschau», а властиво Уаль-дову статтю про Христа — що то такий майстер стилю і такий хоробливо-новочасний чоловік сказав нового на сю тему? Потім — ах, а яка тепер година?

Сьома! Ну, до дванадцятої на все се буде час. Іще переглянемо свіжі ілюстрації — і «Jugenol», і «Liberum veto», і «Артистичний вісник». Дбають добрі люди за нас, грішних, щоб ми не нудьгували. <...>

Отже, потім почне бити дванадцята година, і тоді.

Дзінь-дзінь-дзінь!

А се що? Дзвінок у передпокою? В сю пору? До мене хтось? Се не може бути! Ну, розуміється, нікого не приймаю. Хто має право сьогодні вдиратися до мене, і заколочувати мені мій порядок, і позбавляти мене моїх тихих, чесно зароблених і без нічиєї кривди осягнених радощів?

Тихі кроки в салоні.

— Се ти, Йвасю?

— Я.

— А хто там дзвонив?

— Листонос. Лист до пана радника.

— До мене?

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Напередодні якого свята відбуваються події новели? Як герой ставиться до цього свята?

2. Герой зазначає, що це свято — «перший тріумф мойого нового світогляду». Викладіть основні положення світогляду героя. З якими положеннями його життєвої філософії ви могли б погодитися? Які положення «нового світогляду» викликають у вас заперечення?

3. У «денному порядку нинішнього вечора» героя є місце для читання «Уальдової статті» про Христа. Поміркуйте, чому І. Франко згадує автора роману «Портрет Доріана Грея». Чи є щось спільне між героєм Уайльда і героєм І. Франка? Аргументуйте свою думку. Поміркуйте: «стаття про Христа» — подробиця чи художня деталь? Обґрунтуйте свої міркування.

* * *

Ось він у мене в руках, той лист. Не лист, а чималий пакет. Адресований недоладно. Моє ім’я і прізвище — і Львів. Щастя, що нема нікого другого, що називався б так само, як я. А правда, і «др» напереді. А проте видно, що пише хтось...

Та що се? Марка російська і штемпель Порт-Артур! Із Порт-Артура? Се що за диво? Хто там, у Порт-Артурі, може мати інтерес до мене? Кому там, у Порт-Артурі, цікаво доносити мені щось? А може, то не до мене? Може, яка помилка? Може, всередині є друга коверта і лист призначений для передачі комусь іншому?

Розкрити коверту і переконатися — се була би найпростіша річ. Та ні. Нехай іще хвильку полежить. Ось тут передо мною. Запечатаний лист на твоє ім’я, з невідомого місця, писаний невідомою тобі рукою, — се все-таки якась тайна, містерія, загадка. Люблю такі містерії, бо моє життя тепер не має ніяких. Моє життя — як проста, широка, вигідна, гарними деревами висаджена алея, що веде.

Тьфу! Що се я? З якої речі буду сьогодні згадувати про те, що лишається на кінці тої алеї, на кінці кождої життєвої дороги, чи вона проста алея, чи крута, камениста та вибоїста стежка? Лишімо се, воно нас не мине, а самохіть літати туди нема ніякої потреби.

Але лист! Що в ньому може бути так багато напаковано? Кореспонденція до газети, чи дневник якогось полководця, чи якісь урядові донесення, чи розпорядок остатньої волі якого землячка, загнаного долею аж на край світу та застуканого там війною?

Адресовано, очевидно, жіночою рукою, але се не значить нічого. Такі жіночі адреси криють не раз дуже мужеські інтереси.

Щось тверде всередині. За грубістю верств паперу годі домацатися, що воно таке. Ключик не ключик, монета не монета. ну, відчинимо та й побачимо.

Де ножиці? А може, не відчиняти? Може, сей лист, що тепер лежить іще так спокійно і лише принадний своєю таємницею, по від-чиненні стратить увесь свій чар, зробиться коробкою Пандори, з якої поповзуть гадюки, що затруять моє життя, знівечать мою твердиню, а щонайменше збентежать і розворушать моє нинішнє свято? Адже такий здоровий пакет паперу — то, певно, не голий папір. Скільки там слів написано! І подумай собі, що іноді досить одного слова, щоб убити чоловіка, щоб навіки або на довгі літа зробити його нещасливим!

Я здавна боюся всяких листів і сам не пишу їх, хіба дуже рідко, в урядових або ділових справах. Кождий лист — се бомба. Може показатися іноді, що се шоколадова бомба, але з верхнього вигляду ніхто не може пізнати, чи та бомба не наладована мелінітом і чи не розірве тебе в найближчі хвилі.

Моя рука тремтить! Якесь холодне чуття пробіга по всьому тілі.

Стій! Се нехибний знак, що лист має якийсь фатальний зміст. Стій! Не руш його! Якби я тепер узяв і, не розпечатавши, кинув його в огонь? Він згорів би і поніс би всі свої тайники в безмірний простір, назад туди, відки прийшов. А я лишився б з утаєним у душі почуттям іще одної нерозв’язаної

загадки — та й годі. Нерозв’язана загадка цікавить, навіває жаль або тугу — все те приємні почуття. Розв’язана може зранити або вбити. <...>

Так і є! Се якийсь фатальний лист! Без виразного наказу моєї волі, якимось механічним відрухом рука відчинила його. Тонесенький пасочок з краю відкроєний. Загадка відкрита — і коли у тебе є ще який арсенал оружжя против мене, доле, коли ти якраз сьогодні, перед Новим роком, із другого кінця світу, з далекого Порт-Артура, навела ворожі батареї на мене, то стріляй! Поборемося!

Лист відчинений!

* * *

Лист. Не ждана кореспонденція. Нема окремої коверти і ніякої передачі. Значить — до мене. Хто се може писати? Датовано з Порт-Артура в вересні, — якраз чверть року пройшло. Міг би сей пакетик оповісти дещо, як то йому було перебиратися через японську обологу. Але хто пише?

Підпис: «Твоя Сойка». Що се значить? Ніякої Сойки — Боже мій! І сойчине крило в листі!.. Та невже би? Невже вона, та, яку

я від трьох літ споминаю між помершими? Та, якої нагле і загадкове щезнення ввігнало в гріб її батька, а мене випхнуло з кипучої течії громадської праці і загнало в отсю тиху, відлюдну пристань? Вона в остатніх днях нашого товаришування любила називати себе сойкою і все дразнила мене тою сойкою, що гніздилася перед моїм вікном, поки вона не вбила її. Невже се з тої самої сойки крило?..

Мої руки тремтять ще дужче, як уперед. У грудях ще більший неспокій, голова крутиться. Чого ти, дурне серце? Що тобі? Невже ти не оплакало, не похоронило її? Невже одна поява отих кількох аркушів, записаних її рукою, одного засушеного крильця давно вбитої пташини може вивести тебе з рівноваги?

А втім — є ще рада. В огонь з отсим листом! Від покійників кореспонденцій не приймаю.

Дурню, дурню! Мелеш язиком таке, чого не можеш сповнити! Хіба ти здобувся б на те, щоб тепер, зараз спалити сей лист, її писання, не прочитавши його?

Фаталізм! Лист прочитаю, хоч би моє серце мало тріснути з гніву, з жалю чи з обурення.

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. На вашу думку, чому герой вагається — відкривати конверт чи ні?

2. Яке враження справив на героя підпис адресантки та її подарунок? Поміркуйте, чим може бути викликаний такий стан героя. Аргументуйте свою гіпотезу.

* * *

«Чи тямиш мене?

Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Тямиш мій сміх? Ти колись любив його слухати. Чув його здалека і приходив до мене. Чи чуєш його тепер через океани, та степи, та гори? Чи тремтить він у твоїм вусі разом з шумом вітру? Чи мерехтить разом із промінням заходового сонця? Ха, ха, ха! Ха, ха, ха!

Чи тямиш мене?

Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Се я була.

Тямиш той ліс із його полянами і гущавинами, з його стежками й лініями, з його

зрубами та хащами, де стояли високі квітки з тужливо похиленими головками, де до сонця грали тисячі сверщків, а в повітрі бриніли міліони мушок, а в затишках гніздилися рої співучих пташок, а по полянах паслися ясноокі серни, а скрізь розлита була велична гармонія, і життя йшло рівним могутнім ритмом, що передавався душам людським? Тямиш той ліс, мій рідний ліс, якого нема другого в світі? Се не був ліс, се я була.

Чи тямиш мене?

Тямиш ту лісничівку в самій середині того лісу? До неї сходилися всі лісові дороги, як артерії до сонця, а з неї виходив лад, і порядок, і сильна воля на всі окраїни лісу. А в ній кублилося тихе, відлюдне життя старого батька і молодої дівчини. Лунали голосні, різкі,

з золотого серця пливучі мужеські слова і ще голосніші, дзвінкіші сміхи і співи дівчини-пес-тійки. Тямиш її? Се я була.

Чи тямиш мене?

Тямиш ту поляну, де ми уперве здибалися? Я була в зеленій стрілецькій куртці, з лефошівкою через плече, з готуром ¹ свіжо застріленим у торбі, з свиставкою в губах. Тямиш, як ти витріщив на мене очі, побачивши мене? А я розреготалася, побачивши твоє зачудування. А ти був у простій блузі, підперезаний ременем, блідий іще від недавно відсидженої тюрми, з утомленим, помарнілим лицем, з крисатим капелюхом, насуненим на чоло. А почувши мій регіт, ти стрепенувся нараз, і зняв капелюх, і наблизився, і почав звинятися, що без дозволу ходиш по лісі, але тобі веліли лікарі... а ти тілько що вчора приїхав... і власне мав намір представитися таткові. і пригадуєш собі мене ще маленькою панночкою. і тямиш мою маму.. і вибачайте, що на перший ваш вид так зачудувався. і не сподівався застати вас таким Німродом. А я подала тобі руку, і ти поцілував її, і я чула, як твої уста під чорними вусами тремтіли і горіли, і гадала, що се у тебе гарячка, і просила тебе провести мене додому.. а ти запитав, що я застрілила, і я показала тобі готура, і ти здивувався, відки тут узявся го-тур, і заявив, що ти прожив у тім лісі всю свою молодість, і ночував тут не раз з кіньми, і вештався скрізь по лісі ранками й вечорами і ніколи не видав ані не чував готура. А я смі-ючися сказала, що се задля мене завелися тут готури, зваблені моїм сміхом і моїм свистом, і що я чарівниця і прошу тебе берегтися мене. Ха, ха, ха! Пригадуєш тепер? Се я була!

О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шептії дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб

лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, ви-сокоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпо-етичнішої дійсності. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»

Годі читати! Сього занадто!

Чи ти ворона, що дереш горло своїм ненастанним: «чи тямиш? чи тямиш?» І сама знаєш, що тямлю. Та, мабуть, не знаєш, як тямлю. Гарнесенько зібрав усі спомини, як кісточки зі спаленого покійника, зложив їх у штучно точену урну з карнеолю і поставив далеко в куток свойого серця. Нехай стоїть, нехай буде як оздоба, а не як завада в житті.

А ти з далекого краю простягаєш свою демонську руку, підіймаєш свій воронячий голос і витягаєш ту урну з глибокого закутка душі, відчиняєш і перебираєш кісточку за кісточкою, одіваєш її м’ясом і шкірою, наливаєш кров’ю і соками і надихаєш своїм огняним, демонським духом. І ще й регочешся, мов упириця, і показуєш мені ті постаті, і верещиш при кождій своє ненависне: «Чи тямиш мене? Се я була!»

Женщино, демоне! Чого тобі треба від мене? Чого ти завзялася мучити мене? Чи я в своїм житті зробив тобі яке лихо? Я віддав тобі все, що було найкраще в моїй душі, без домішки хоч би атомика низького, підлого, брудного, а ти погралася моїми святощами і кинула їх у болото. Я вірив у тебе, як у себе самого, а ти кажеш, що лише ролю грала передо мною. Я вкладав усе своє життя, всю свою душу в кождій свій погляд, у кожде своє слово до тебе, а ти хотіла лишити мені лише незабутнє артистичне вражіння!

Женщино, комедіантко, прокляття на тебе! Всі твої слова, і сміхи, і сльози — все комедія, все роля, все ошука!

Та годі! Я тепер expertus Robertus ².

Тепер ти дармо граєш передо мною свою ролю, бо я знаю, яка її ціна й яка її вартість. Тепер я міцніше узброєний на твої стріли. Тепер я й сам сиджу за естетичними заборола-ми, що, мов шліфована сталь, відкидають від себе всі кулі та гранати фальшивих слів, і сліз, і сміхів.

Говори собі, пиши собі, що хочеш! Я тепер дивлюсь на все оком естетика, розпізнаю

кождий момент фальшивої гри. І де ти сміятимешся, я байдужно здвигну раменами. І де ти плакатимеш, я засміюся і скажу: «Ні, дитино! Се не так! Тут іще того й того треба

до осягнення повної ілюзії». І де ти впадеш у пафос, там я скривлю уста і скажу: «Тфі, се вже зовсім злий смак!»

Говори собі! Пиши собі! А я почитаю далі.

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Яке враження справляє на вас героїня новели? Якою ви її уявляєте?

2. Чому героїня переконана, що герой мусить її пам'ятати?

3. Як ви вважаєте, чи могла б ця героїня дотримуватися принципів життєвої філософії головного героя?

4. Поміркуйте, чому героїня порівнює себе з режисером, а героя — з актором.

5. Яким постає герой у цьому фрагменті?

6. Подумки звертаючися до героїні, герой називає її то комедіанткою, то демоном. На вашу думку, які почуття охоплюють героя? Аргументуйте свої міркування.

* * *

«Не сердься на мене, мій Массіно, не сердься на мене!

Тямиш, як я з руського Хоми перехрестила тебе на італійського Томассо, а сього здрібнила на Томассіно, а сього вкоротила

на Массіно? І як ти тоді сердився на мене за те, що я протягом одної години, між трьома серіями поцілуїв і пестощів, тричі перехрестила тебе?

Ти все сердився на мене. Твоя любов виявлялася головно сердитістю. Була немов

мимовільна, силувана концесія для твоєї про-роцької чи апостольської гідності.

Ха, ха, ха! Тямиш, яким пророком і апостолом я пізнала тебе? Як ти не говорив, а благовістив, не кланявся, а снисходив? І се драз-нило мене. І я нищечком постановила собі стягти тебе з п’єдесталу — іронією, кпинами, сміхом, жартами. А коли сі способи не помагали, бо в тебе в душі були заборола перебутого терпіння, то я пустила в діло інші способи — сердечність, щирість і, нарешті, остатній, най-сильніший — свою любов. І ти не міг опертися їй, і я побідила. А ти, почуваючи свою безсильність супроти мене, супроти того людського, мужеського, що було в твоїй натурі, — сердився на мене, на себе самого, бурчав — і плив за течією. Тямиш се все, Массіно мій?

А проте не сердься, навіть тепер не сердься, коли нас розлучили отсі три роки небачен-ня. Не докоряй мені комедіанством! Не докоряй тим, що я грала ролю перед тобою! Хіба ж я могла інакше?

Ти любиш цвіти? А приглядався ти їм коли уважно? Пробував вникнути в їх душу, в їх психологію? Ти вчений, вдумливий чоловік, ти повинен би частенько робити се.

Хіба ж ти не знаєш, що цвіт — се кокетерія ростини, що всі оті рожі, геліотропи, хризантеми та туберози те тілько й роблять, що кокетують, грають ролю, б’ють на ефект — а все в одній цілі. Ти знаєш у якій. <...> Вдумайся в їх психологію, Массіно, і докори їм, вони грають ролю, що кокетують, що виставляють себе в фальшивій красоті. Хіба ж вони можуть інакше?

Хіба ж женщини можуть інакше? Те, що вам, твердішим, тупішим, видається кокетері-єю, комедією, се у них найінтимніший, несвідомий вияв їх натури, се у них таке просте, і конечне, і неминуче, як дихання легкими і ходження ногами.

Не сердься на мене, Массіно мій! Я не винувата, що ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися, і розпуститися, і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкоштовніші пахощі.

І признайся одверто, перед самим собою, чи ти тоді не був щасливий? Чи я не була квітчастим оазисом у твоїм житті? Чи ти в нашій лісничівці не пережив найкращого літа, яке взагалі випало тобі на долю на твоїм віці?

Ти сам говорив мені се тоді. А тепер, по трьох роках розлуки, що скажеш?

Чи осмілишся проклясти те літо за те тілько, що воно минуло? А ти ж як хотів? Щоб одно лише твоє щастя зробило виїмок із усього на світі і не минуло ніколи?

Чи осмілишся кинути каменем на мене за те, що я покинула тебе? Гай, гай, Массіно, в такім разі камінь упав би на тебе самого. Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене. От що, небоже! Ти мав часу шість місяців і не зробив нічогісінько для того. Хіба ж я тому винна, що інший за шість неділь упорався зо мною краще?

Се я, Массіно, я мала би право нарікати на тебе, проклясти тебе. Адже признайся по щирості перед собою самим: ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се. Як мене боліло те, того ти не знав і не відчуєш ніколи, ти, поганий егоїсте й сибарите! Але маєш за се кару! Я покарала тебе, і, коли у тебе є хоч шматочок людського серця в грудях, ти мусив відчути ту кару і мусиш іще не так, не так відчути її!

Та проте, Массіно, не сердься на мене! Я, караючи тебе, потерпіла сто, тисячу разів дужче, як ти, і за моє терпіння.»

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Фрагмент починається згадкою про те, як героїня тричі змінила ім'я героя. Пригадайте його справжнє ім'я. Який фразеологізм пов'язаний із цим іменем? Що він означає? Які нові імена дістав герой? Скориставшися пошуковою системою мережі Інтернет, з'ясуйте значення імен героя. Якого символічного змісту набувають ці зміни?

2. У чому героїня звинувачує героя? Як ви розумієте її слова: «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене»?

* * *

«Посилаю тобі сойчине крило. Тямиш ту сойку, що гніздилася на смереці перед самим вікном тої лісової хати, в якій ти проводив літо?

З моєї намови. Я хотіла мати тебе близько себе.

Я щоранку зі стрільбою на плечі прибігала до твоєї хати, щоб сказати тобі добрий день крізь вікно. І щоранку ота сойка, що гніздилася на смереці проти самого вікна, своїм скрекотом упереджала тебе про мій прихід.

Я зразу полюбила її. Вона була немов моя повірниця, моя служка. Задля неї я щадила весь сойчиний рід у лісі, бо боялася, щоб, стріляючи, не застрелити її.

Тямиш, як ми не раз обнявшися перед хатою сиділи мовчки, в щасливім забутті, і дивилися на спокійне порання сеї сойки в гнізді? Як вона, вичистивши гніздо, сідала в ньому і тихими розумними очима цікаво дивилася на нас, презабавно зазираючи понад краєчок гнізда та повертаючи головку? Її очі мали якийсь магічний вплив на тебе. В таких хвилях ти цілував палкіше, пригортав мене до серця сильніше, і з твоїх уст лилися слова, що були для мене мов роса для зв’яленої квітки. В таких хвилях мені здавалося, що заглядаю в твою душу, а крізь неї в якийсь величний світ, повний чудес і невиданої пишноти.

А потім я почала ревнувати тебе до сеї сойки. Тихо, в глибині душі, я почувала глуху заздрість до неї. Мені здавалося, що ти не мене любив, а її. Її веселий скрекіт будив тебе щоранку; її тихе порання в гнізді оживлювало тебе; цікавий погляд її очей наповняв тебе чарами, окрилював твої слова. І я зненавиділа її, як свою суперницю.

Не смійся з мене, Массіно! Се правда. Я з часом дійшла до того, що голос сойки — не лише сеї, але всякої взагалі — псував мені гумор, робив мене злою і сердитою. Я чула, що не зможу терпіти її обік себе.

І я вбила її.

Одного ранку я прийшла вчасніше, як звичайно. Хотіла підійти так тихо, щоб ота ненависна сойка не почула мене, щоб мій, а не її голос збудив тебе. Та ні! Ледве я наблизилася на яких п’ятдесят кроків до твоєї хати, ледве моя зелена сукня показалася на стежці серед сірих дубових пнів, а вже моя суперниця почула мій прихід, побачила мене, вискочила

з гнізда і, скачучи по гілляці над самим твоїм вікном та злорадно — так мені бачилося — трі-почучи крильми, заверещала своїм хрипливим голосом:

— Кре, кре, кре, кре, кре!

І в тій хвилі я побачила, як ізсередини твоя рука відсуває вікно. Вона збудила тебе, а не я!

Ні, я не могла стерпіти сього! Я зайшла смерічками за вугол твоєї хати, підвела стрільбу до ока, і, поки навісна сойка все ще скрекотала, сидячи на гілці, я вицілила.

Гукнув вистріл, сипнуло вгору дрібненьке пір’я, і моя суперниця, ще тріпочучи крильми й лапками, мов грудка, скотилася вниз.

Ти вибіг з хати. Ти був увесь блідий. Побачивши мене, ти не всміхнувся, не простяг мені, як звичайно, обох рук, тілько з якимось докором у голосі запитав:

— Манюсю, а се що таке? Ти забила нашу сойку?

А в мене в хвилі вистрілу вже зайшла реакція в душі. Мої руки дрижали. Я вхопила мертву пташину і почала цілувати її закровав-лену головку. Потім розплакалася.

Тямиш, як ти обтирав мені сойчину кров із уст, і поцілував мої уста, і вцитькував мене? А того-таки й не допитався, за що я забила сойку.

А на обід ми з’їли її смажену. І сміялися. Тямиш? Але я тоді вже знала, що нам не бути в парі, що та сойка — то наша розлучниця.

Я заховала її крильця, поклала їх між об-ложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи. Отак зо мною заїхали вони аж сюди, до Порт-Артура.

А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина залетить, то від твоєї душі буде залежати, чи прилетить і друга. Коли в твоїм серці є ще хоч іскра любові до мене, хоч крапелиночка бажання — побачити мене, то се буде та сила, яка притягне й друге крило, другу половину моєї душі до тебе.

Лети ж, сойко, в далекий світ! До того, що любив слухати твойого скрекоту, любив дивитися в твої очі! Затріпочи отсим крилом над його душею і роздуй те, що там тліє ще під попелом байдужності та розчарувань! Навій на нього солодкі мрії, любі спомини! Розворуш його серце, щоб забилося невимовною тугою, запали в його очах блискучі іскри, щоб горіли, як дорогі брильянти, і потім угаси їх слізьми, мов перлами та пишними кришталями!

Та коли він, зворушений, запитає тебе: «А де ж ти бувала? А що ж ти чувала!» — то мовчи! мовчи!»

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Якого значення набуває образ сойки в цьому фрагменті?

2. Поміркуйте, чи добре героїня розуміє героя, його внутрішній світ. Обґрунтуйте свої міркування прикладами з тексту.

* * *

Впадаєте в сантиментальність, шановна пані! Вона шкодить вам. Поетичні вислови та сльозоточиві фрази не до лиця вам.

Того писання ще груба пачка. Вже восьма вибила. Як воно все таке саме, то зачинає бути нудне. Не варто було й трудитися писати таку пустомельщину.

Все се, коли сказати вам по правді, панно Маню, ані крихти не зворушує мене. Бо все се слова, фразеологія. Правдивого чуття в тім нема, от що. А я занадто старий воробець, щоб дав зловити себе на полову.

Ваша історія з сойкою зовсім не до речі приточена. І містику якусь із тим крилом ви не до речі підпускаєте. Се малим дітям та старим пряхам до лиця, а не нам із вами, панно Маню.

Почитаю ще трохи далі. Коли й там таке саме, то покину. Не буду дочитувати. Або лишу на завтра, або зараз кину в огонь. Не цікаво. А от валки повставляю до фонографа, послухаю Габріеля д’Аннунціо, або Дузе, або красуню Клео. Се буде зовсім інша забава, ніж нудне сантиментальне балакання тої авантурниці з Порт-Артура! Ну лише, що там далі пише?

* * *

«Я знаю, Массіно, ти не любиш санти-ментальності. І тебе вже занудило отеє балакання без змісту. І ти питаєш себе: чого вона хоче? Чого чіпляється? І чи довіку думає

натуркувати мені голову своїми катеринкови-ми: чи тямиш? чи знаєш?»

* * *

Се чорт, не женщина! Завважую, що вона, пишучи се, немов душею розмовляла зо мною і, укладаючи свої фрази, рівночасно своїми ящірчачими очима слідила кождий рух моєї душі. Вела зо мною нечутний діалог і зараз же відповідає на кождий заміт, що ворушиться в моїй душі.

Allen Respect! ¹

Се також талант. Чи, може, яка інша сила? А може, лише привичка, віртуозівство? Ну, та читаймо далі, побачимо, чи вміє вона промовляти й іншим тоном, бо се, очевидно, заповідає її остатня рефлексія.

* * *

«Отже, почну щось інше. Почну таке, чого ти найменше надієшся.

Знаєш? Вертаю до тебе. Скоро тілько буду вільна, скоро покладу в могилу свого мужа, вертаю до тебе.

Не думай, що я без серця, що спекулюю на смерть свого мужа. О, ні, я вірна йому, так, як була вірна сімом його попередникам. Але йому не довго жити. В остатнім штурмі куля відірвала йому обі ноги, і тепер він лежить

безнадійно хорий, лежить і конає отсе вже другий тиждень.

Я сиджу біля нього. Замість сестри милосердя. Дні й ночі пильную його. А в вільних хвилях пишу тобі отсей лист. Коли тоска занадто давить серце, я хоч на папері сміюся до тебе. Коли жорстока дійсність кліщами шарпає за душу, я нагадую своє минуле, свою молодість, своє щастя і тебе, невідлучно тебе, Массіно мій. <...>

Бачиш, яка я фантастка, романтичка. Ти сказав би: глупа сойка! Принаймні з сього погляду не змінилася за сих три роки, що ми не бачилися.

Микола Федорович застогнав. Спішу до нього!..»

* * *

«Ти віриш у силу сповіді?

Колись маленькою я була дуже побожна. Моя мама була побожна і мене виховувала в тім дусі. І я почувала дивну полекшу в молитві і дивну розкіш у сповіді.

Потім прийшла весела вільнодумна молодість. Батько був вільнодумець і своїми жартами, дотепами, а далі й доказами розвіяв мою дитячу віру.

А потім прийшла буря, що вхопила мене, мов листок, відірваний від гілки, і покотила далеко по світі, аж занесла сюди, на край світу. І весь сей час, хоч як мені не раз приводилося болюче, важко, страшно, я не молилася, не сповідалася. Не почувала потреби. Серце запеклося і не м’якло ані разу.

Аж тепер. Ніч. Тихо, ясно. Осінні пахощі ллються крізь відчинене вікно разом із теплом ночі. Далеко грає море, а по його хвилях танцюють роями дрібненькі світла та час від часу пересуваються величезні світляні стовпи — се рефлектори слідять, чи не підкрадається японець. Мій хорий спить важким, напівмертвим сном. Над ним плаче тінь його далекої матері. Я свобідна. В тій самій кімнатці, відділена лише параваником від його ліжка, сиджу при світлі лампи і пишу. <...>

Почуваю потребу висповідатися. Поділитися з кимось усіми своїми пригодами, всіми своїми злочинами, всім своїм терпінням.

Массіно, любий мій, єдиний на світі, кого я правдиво і беззавітно любила і досі люблю, прошу тебе, слухай моєї сповіді!

Не прошу в тебе милосердя для себе. Не прошу в тебе розгрішення для своїх гріхів. Нічого не прошу, лише вислухай моєї сповіді. А потім суди або не суди мене, як знаєш!»

* * *

Femina — animal clericale *.

Хто то сказав сю сентенцію?

І не помилився. Женщина жиє чуттям і, як геліотроп до сонця, обертається все до тих, що вміють найліпше грати на струнах чуття. А се, розуміється, поперед усього чорні ряси.

Містерії, тайни, сакраменти — отеє їх життєвий елемент. Се невідхильна потреба їх природи.

Коли б у всіх людей не було віри в чуда, женщини витворили б її.

Чи ж не з женщиною трапилося перше чудо? До неї заговорив вуж.

Коли б не було церкви з сакраментами, женщини витворили б її. Недаром у первіснім християнстві роля женщини така визначна, як не була в первопочинах жадної іншої релігії.

Коли суспільність почне емансипуватися від клерикалізму, женщини силою своєї чутливої вдачі знов затягнуть її в сутінь сповідальниці. Недаром дочки Дюма, виховані в атеїзмі, в старшім віці повступали до монастиря.

Які дурні наші поступовці та радикали, що декламують на тему конечності рівноправності та рівнопросвітності женщин з мужчинами! Як коли би се було можливе! Як коли би се було потрібне! Як коли би се було комусь на щось пожиточне!

Дай їм сьогодні рівноправність у державі, вони зробляться незламною опорою всіх реакційних, назадницьких, клерикальних та бюрократичних напрямів.

Дай їм рівноправність, коли для них усяка просвіта, всяка наука — се тілько окремий рід туалети, спорт, спосіб приманити спеціального рода женихів.

Певно, бувають виїмки. Виїмкам усяка свобода. Але тягти весь загал жіноцтва, особливо того ситого, та вбраного, та випарфуму-ваного, до вищої науки — се цілковита страта часу й засобів.

Ну, та годі! Що се я в антифемінізм забігаю? Нехай би почули се наші фанатики

поступовства, тото би мені було! Чоловік найменше розуміє жарту в таких речах, які найменше розуміє.

А ми все-таки послухаймо сповіді нашої сойки з Порт-Артура!

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Схарактеризуйте емоційний фон двох останніх фрагментів. Поміркуйте, чому після палкого зізнання в коханні й прохання вислухати сповідь, герой розмірковує про емансипацію, релігію.

2. Які погляди на жіноцтво та його роль у суспільстві висловлює герой? Чи згодні ви з ними?

«Ах, та сцена, та сцена, остатня сцена нашого спільного побуту!

Тямиш її, Массіно? У мене вона досі мов жива в пам’яті.

Татко від’їхав до Львова і мав вернути пізно вночі. Ти по цілоденній праці над якоюсь книжкою в своїй лісовій хатині надвечір прийшов до нас. Ми пили чай — я, ти і пан Генрись, молодий татків практикант, принятий місяць перед тим.

Тямиш його? Хлопець ледве 26-літній, рум’яний, ніжний, як панночка. Так мало говорив у товаристві...

Рум’янівся при кождім натяку на любов та на жіночий рід. Працював так пильно в татковій канцелярії. Був такий тихий, слухняний, такий делікатний та чемний у поводженні. Тямиш його, Массіно?

О, я думаю, що добре тямиш і тямитимеш до самої смерті.

Ми пили чай на веранді. Пробували свіжі смородинові конфітури, що я наварила того дня. Ти дуже любив їх, а пан Генрись не терпів їх запаху. А я долила йому їх до склянки з чаєм. А він почервонівся весь і з подякою відсунув склянку. А ти мовчки взяв його склянку і подав йому свою з чистим чаєм. А я реготалася, реготалася, як шалена.

О, я багато реготалася того вечора, дуже багато. Занадто багато.

Я знала, чого регочуся, але не знала, що се остатній мій регіт. Не знала, що прийде по ньому. Ти оповідав про свій вранішній грибо-збір. Потім свою розмову з селянином, якого ти здибав у лісі. Потім перейшов загалом на положення селян, на відносини до них управи камеральних дібр. <...>

Але тоді мені було не до спілок, і не до фільварків, і не до грибів, і не до лісових

кар. У мене перед очима миготіли, мерещи-лися та іскрилися чарівним блиском інші, широкі, тудові світи. Світи, про які тобі й не снилося, бідний мій Массіно. Світи, повні невимовної розкоші, вольної волі, палкого кохання. Я вже кілька день носила їх у своїм серці, леліяла і берегла, як свої найсвятіші святощі, і пильнувала, як ока в голові пильнувала, щоб не зрадитися з тим своїм скарбом перед тобою. Щоб навіть надмірний блиск моїх очей не зрадив перед тобою те, що там горіло, та ясніло, та іскрилося в моїй душі.

Я напустила на себе поважний вид і почала питати тебе, як же ти думаєш зробити те, щоб перетягнути ті камеральні добра під краєву управу? А ти почав толкувати мені про потребу агітації серед народних мас, про організацію великої людової партії, про виборення виборчої реформи. А мені, слухаючи твоїх виводів, було так смішно, так смішно!..

Ти весь думками й душею буяв у будущо-му, в громадській праці, в службі загалові, а не знав, що діється ось тут коло тебе.

Твої очі спочивали на мені з такою певністю, з такою любов’ю і вірою, а мені було смішно, смішно, що ти такий сліпий, такий добрий, такий легковірний, як дитина!

Генрись посидів троха і сказав, що мусить іти лагодити коні, бо ще сьогодні мусить поїхати до сусіднього села передати якісь розпорядження тамошньому лісничому. Відходячи, він ані не глянув на мене.

Ми лишилися обоє. Я споважніла. Ми мовчали хвилину. Ліс довкола нашого дому помалу тонув у нічній темряві. Сова загукала на дупластім дубі, і ти трепенувся.

— Гарна птиця, — сказав ти по хвилі, — а коли отак загукає, то чогось поневолі на серці моторошно робиться.

— Наче щось живе вмирає, — додала я, і по мені також пройшов мороз при тих словах.

— Мов якийсь демон глузує з людської віри, з людського сподівання.

— І з людської любові, — докинула я санти-ментально. А мені було так смішно, так смішно!..

— І знає чоловік, — промовив ти по хвилині, коли сова обізвалася ще раз, — що се ж нічим неповинна, ні в яких демонських штуках непричасна пташка, а проте її голос робить такий ефект. Чисто театральний ефект. Штука для штуки.

— А ти певний, що за сею штукою не криється якась тенденція? — запитала я.

— Яка ж тут може бути тенденція?

— Ну, а може, справді який лихий демон у тій хвилі сміється над нами?

— Га, га, га! — засміявся ти. — Над нами? Чим же ми далися йому на сміх?

— Нашою любов’ю. Може, він завидує їй.

— Гм... як на демона, то се можливо. Та ми маємо міцне забороло на його стріли.

— Яке?

— Саму нашу любов, її силу... її щирість. Оту одвертість, що не допускає найменшої тіні між нами.

Ти сказав се з таким дитячим довір’ям, з такою певністю, що в мене навіть не стало духу подразнити тебе. Я затулила тобі уста гарячим поцілуєм.

— І ти, Массіно, так віриш мені? — запитала я.

— Хіба ж можна не вірити тобі? Не вірити отсьому?..

І ти притиснув мене до себе і цілував мої уста. В тій хвилі від нашої возівні почувся дзвоник.

— Се Генрись збирається їхати, — сказала я мимоходом.

— Нехай собі їде. Ніч місячна, — сказав ти, держачи мене в своїх обіймах.

Затупотіли коні. Затуркотіла бричка. Скрипнула брама. Я ще раз палко поцілувала тебе і легенько увільнилася з твоїх обіймів.

— Хвилинку, Массіно. Я зараз буду тут.

І я вибігла з веранди до салону, звідтам

до свого покою і тут мало не впала на ліжко. Мене душив шалений сміх. Я залилася п’яним, божевільним реготом.

— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Хвилинку, Массіно! Я зараз буду тут. Ха, ха, ха!

Чи довго ти чекав?

Ся хвилинка протяглася троха довго, мій бідний, глупий, недогадливий Массіно! Від тої хвилинки ми не бачилися й досі».

«Мій бідний, глупий, недогадливий Массіно!»

А ти то, багата, мудра, догадлива Маріє, великого щастя доскочила? Адже скроплюєш сльозами отсі картки!

Стаєш мені як жива перед очима в тій остатній хвилі нашого бачення. Веранда густо обросла диким виноградом. У однім куті простий дощаний столик. На ньому лампа. Ти з одного боку сидиш на кріслі, я з другого. Генрись тілько що пішов. Ти регочешся вслід йому.

— Манюсю, — говорю я, — ти дуже весела сьогодні.

— Так, дуже весела, дуже весела! Ха, ха, ха!

— А не можна знати, чого ти така весела?

— Мабуть, перед сльозами.

— Що ти, люба! Відки тобі до сліз, пташино моя?

І я беру твою руку і стискаю її.

Ти встаєш і приступаєш до мене. Легенько виймаєш свою руку з моєї, кладеш мені обі руки на плечі і поважно, тихо дивишся мені в лице.

В тім моменті й тепер стоїш мов жива мені перед очима. На тобі перкальова сукня, червона з білими круглими цятками. На шиї золота брошка з опалом. У волоссі металевий гребінець. Стоїш похилена наді мною. Мої очі спочивають на твоїх грудях, що злегка хвилюють під сукнею. Потім я підводжу їх на твоє лице. Твої губи легенько тремтять.

— Любиш мене, Массіно? — запитуєш ти тихо.

— Дитя моє, ти ж знаєш, як я люблю тебе!

Я беру одну твою руку і тулю її до уст.

Ти легенько відтягаєш її і знов кладеш на моє плече. Щось мов здавлене зітхання підіймає твої груди. А я сиджу і любуюся тобою.

— Любиш мене, Массіно? — по хвилевій мовчанці знов запитуєш ти.

— Манюсю моя!

І я обіймаю рукою твою талію і пригортаю тебе до себе, не встаючи з місця. Ти вся починаєш тремтіти. Твій віддих прискорюється, руки тремтять на моїх плечах.

— Та невже ж се правда, Массіно? — запитуєш ти. — Невже ти любиш мене?

— Як же маю тобі се доказати?

— Як маєш доказати? — звільна, немов з розчаруванням, повторяєш ти, і твій зір понад мою голову блудить десь у далечині. — Як маєш доказати? Хіба ж я знаю?

— Щастя — се факт, який не потребує доказу, — мовив я, не випускаючи тебе. — Я щасливий.

— Ти щасливий, — повторила ти якось бездушно, мов луна. А потім, обертаючи до мене очі, в яких раптом запалали якісь таємні іскри, ти запитала:

— А що таке щастя?

* * *

Я глядів на тебе. Мені було так любо глядіти на тебе, впиватися твоєю красою. Се було моє щастя. Давати в тій хвилі філософічну дефініцію щастя видалося мені профанацією сеї райської хвилі. Ти перша перервала її своїм сміхом. Із подвір’я забряжчав дзвінок.

Ти вибігла, щоб не вернути більше. А я сидів на веранді, курив папіроску, пускав із неї дим тонкими клубками і плавав у рожевих хвилях розкоші, дожидаючи тебе.

Дурень, дурень! Засліплений, егоїстичний дурень! І як я міг тоді не розуміти тебе? Як моє глупе серце не спалахнуло, як мої уста не крикнули, як мої руки, мої зуби не впилися в тебе?

Адже ж я знаю, розумію тепер, що та хвиля рішила про мою долю. Що в тій хвилі я втратив тебе.

О, я дурень! О, я засліплений егоїст! Естетик убив у мені живого чоловіка, а я ще й горджуся тим убитим трупом!

Маню, Маню, чи можеш ти дарувати мені непростимий гріх тої хвилі?

* * *

«Чи тямиш ту сукню, що я в ній була вбрана того вечора? Червону в круглі білі цятки. Вона в мене досі. Я бережу її, як святість, як найдорожчу пам’ятку.

Вона нагадує мені ті остатні хвилі, пробуті з тобою. Буває так, що, дивлячися сама на себе, згадуючи свої пригоди, я починаю сумніватися, чи се я сама, чи, може, моя душа ввійшла

в якесь інше, чуже тіло. В таких хвилях та сукня дає мені живий доказ моєї тотожності.

Я цілую її і мочу сльозами. А знаєш чому? У мене в голові повстала і, мов цвях, сидить думка, що в тій самій сукні я маю знов появитися перед тобою.

Ось чому я бережу її, як святість. Вона для мене жива запорука кращої будущини.

Бідні ми створіння з нашими святощами! Шмат старого полотна, засушене крило давно вбитої пташини, перед літами зів’яла квітка, стара книга на давно забутій мові — а піди ж ти!

Прикипить наше серце до такої бездушної річі, настелить на неї наша уява все найкраще і найстрашніше, що має наша природа, — і ми носимося з тою річчю, бережемо її, терпимо, і б’ємося, і вмираємо за неї!

А глянути збоку, нечутливими очима і невіруючим серцем — тілько засмієшся або плюнеш і відвернешся!»

* * *

«Як я сміялася, як я сміялася, сідаючи на візок біля Генрися!

Голос дзвоника — се був наш умовлений сигнал. Я спакувала свої річі вже за дня і потайно передала йому. Він мав їх у себе на возику.

В своїм покою я лише написала таткові карточку: «Па, татусю! їду на пару день до тітки до Городка. Дуже просила. Не турбуйтеся мною». Положила йому на бюрко і вийшла. Ані хмариночки жалю не було в душі.

О, пізніше, аж геть пізніше прийшла вона, але вже не хмариночка, а порядна осіння хмара, що затяглася на триденну — що я кажу! — на трилітню сльоту!

Як я сміялася, виїжджаючи з рідної хати! Серце аж підскакувало, в грудях тріпалося щось, мов пташина, що виривається з клітки. Я горячо стискала Генрися, що мав обі руки заняті, одною держачи віжки, а другою батіг. Я стискала його, цілувала, гризла з радості його рам’я, мало не кусала його дівочоневинне лице.

Гей, якби я була знала в тій хвилі те, про що дізналася троха пізніше! Гей, якби я була знала! <...>

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

■ Наступні фрагменти новели містять розповідь героїні про її поневіряння. Розкажіть, ким насправді був той парубок, з яким вона так виїхала з дому. Яка доля його спіткала? Як утеча Марії вплинула на її батька? Розкажіть, чому героїня опинилася в Порт-Артурі.

* * *

Кінчу сей лист. Досить. І так усього не пе-реповісти. А маєш доказ, що я не хотіла утаїти від тебе нічого.

Прощавай! Любий мій!.. Та ні, не буду розжалоблювати себе.

Адже побачимося... як не тут, то там? Віриш у бачення там? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра — симптом божевілля?

Прощай! Гармати грають. Чи новий штурм? Іду над море, щоб передати лист китайцеві. Ще раз прощай! До побачення.

Твоя Сойка».

* * *

І се має бути правда? Ні, ніколи!

Глупа, романтична дівчина повидумувала, щоб.

* * *

Та що се я?

Три чверті на дванадцяту! Господи! А я сиджу над сим листом і весь замочив його сльозами!

Цілу годину просидів, сам себе не тямлячи. І плачучи. Що се зо мною діється?

Новорічна година наближається. Чи так-то я надіявся зустрічати її?

Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітка радощів, задля яких і безмежні муки не муки!

Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним живеш — мучишся, а без нього ще гірше! Жорстока, безвихідна загадка!

«До побачення». Так вона кінчить. Та невже ж се можливе? Невже для нас, розділених так многими могилами, є якесь побачення? Ні, не вірю!

А понад ті могили пливе рікою одно велике неперерване страждання. І мучить нас.

До побачення, серце! Приходь! Приходь! Що врятувалося, переходячи через стілько могил, що лишилося живе в наших серцях по стількох руїнах — нехай живе! Нехай надіється!

Та ні, мабуть, не для нас надія! Не для нас весна. Ми змарнували, поховали її. Нашої весни не воскресить ніяка сила!

Де ти тепер? Чи все ще там, у тім кровавім Порт-Артурі, серед ранених та призначених на загибель, сама носячи своє велике кладовище в серці? Чи, може, давно вже твої кості розмиває бурхливе Жовте море?

Чи, може, знов доля викинула тебе в широкий світ, у сибірські тундри, в китайські брудні передмістя, вкинула в болото і грається тобою, як забруканою, попсованою забавкою, поки не кине десь на смітнику? Голубочко моя! Де ти, отзовися! Нехай у сю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом! Нехай його подих донесе хвилю дійсного, широкого, много-страждущого життя в моє слимакове, паперове та негідне існування! Може, й я прокинуся, і я стрясу з себе ті пута, і рвонуся до нового життя!

* * *

Дзінь-дзінь-дзінь!

Дзвоник у передпокої! В сю пору?

Що се таке? Телеграма?

Івась, мабуть, спить уже.

Та ні. Чую, відмикає.

Якийсь гомін! Що се? Хто се? До мене? В таку пору?..

Кроки в салоні.

— Се ти, Йвасю?

— Я, прошу пана.

— Ти ще не спав?

— Ні, прошу пана. Читав досі.

— Що там таке?

— Якась пані в передпокою. Конче хоче бачитися з паном.

— Пані? Стара? Молода?

— Не знаю. Завельонована. Я перепро-шав — не хотіла йти. Скинула футро. Там холодно, а вона сидить у такій легкій сукні, червоній з білими цятками.

— Проси!

1905

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

1. Порівняйте ставлення героя до життя на початку та в кінці новели. Які зміни відбулися в його світогляді? Поміркуйте, що саме спричинило ці зміни.

2. Поясніть, чому Марія, для якої душа героя — «відкрита книга», так фатально помилилася щодо пана Генрися. Історія її поневірянь — це наслідок помилки чи кара? Аргументуйте свою думку.

3. Якого символічного значення набуває у творі «червона з білими цятками» сукня?

4. Поміркуйте, чому героїня зважується повернутися до героя. Як ви вважаєте, останнє слово новели: «Проси!» — позначає щасливий кінець чи відкритий фінал історії? Обґрунтуйте свої міркування.

5. Поясніть назву новели.

6. Розгляньте ілюстрації на с. 115, 117. Це роботи в жанрі портрета відомих ху-дожників-імпресіоністів. Яке враження вони справили на вас? Які особливості характерів, настроїв героїнь передали художники? Жіночий портрет якого художника більше відповідає вашому уявленню про героїню твору І. Франка «Сойчине крило»? Аргументуйте свою відповідь.

Драма на народній основі «УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ»

Історія створення

Вивчаючи український фольклор, І. Франко зацікавився «Піснею про шандаря», а згодом навіть написав статтю «Жіноча неволя у руських піснях народних» (1883).

Поступово оформився задум драматичного твору, у якому письменник мав намір показати становище жінки в галицькому селі. Розробка й реалізація цього задуму потребували часу.

І. Франко психологічно ускладнив баладний мотив подружньої зради «Пісні про шандаря» і переосмислив його відповідно до соціальних

і побутових обставин тогочасного сільського життя.

Роботу над твором І. Франко завершив у 1893 році. У листопаді того ж року в театрі товариства «Руська бесіда» відбулася прем'єрна вистава за п'єсою. Драма мала великий сценічний успіх у Галичині, а в 1904 році ввійшла до репертуару «театру корифеїв» та була виставлена в Києві за участю Івана Карпенка-Карого (режисура й роль Миколи) та Миколи Садов-ського (роль Михайла).

Опрацьовуємо прочитане

1. Яку пісню автор поклав в основу драми?

2. У якій статті він проаналізував цю пісню?

3. Коли письменник завершив роботу над драмою?

4. Коли й де відбулася перша вистава? Коли п'єсу вперше виставили в Києві?

Прочитайте драму Івана Франка «Украдене щастя». Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.

В електронному додатку до підручника на сайті interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.

Тема, проблематика, жанр

Тему родинного й людського щастя І. Фран-ко розкрив у межах драматичного соціально-психологічного конфлікту. Коментуючи народну «Пісню про шандаря», він указав на соціальний чинник як головну причину трагедії: «Винне нещасливе улагодження наших родинних обставин, котре не дозволяє легально розірвати зв'язок, уже фактично розірваний, котре насилує любов і серце жінки і через те скривлює їх, зводить на манівці». Драматург рішуче виступив проти соціальних обмежень, що не дають людині бути щасливою. Він зосередився на зображенні жінки, найменш захищеної і практично безправної в тогочасній сільській громаді.

Саме соціальна проблема жіночого безправ'я виступає у творі І. Франка ключовою. Адже героїню позбавили права на самостійний життєвий вибір. Її ошукали, розлучили з коханим та примусово видали заміж за нелюба. А коли коханий, якого вважала померлим, повернувся, люди осудили жінку за подружню невірність. Зображуючи свою героїню, драматург порушив важливі проблеми примусового шлюбу, зради і вірності, кохання й ненависті, людини і громади.

Проблематика й характер конфлікту обумовили жанрову своєрідність п'єси І. Франка. «Украдене щастя» має ознаки драми — драматичного твору, що тяжіє до гострих соціальних конфліктів.

У драмі І. Франко показав соціальні причини нещастя героїні, розкрив внутрішній світ

жінки, котра проходить через важкі моральні випробування. Інші характери твору так само психологічно й соціально переконливі. Це й дозволяє визначити п'єсу «Украдене щастя» як соціально-психологічну драму.

Особливості композиції й сюжету

«Украдене щастя» має авторське визначення — «Драма з сільського життя в 5 діях». У переліку дійових осіб представлені переважно соціальні (селянин, жандарм, війт, орендар) та вікові характеристики персонажів. Зокрема, довідуємось, що Микола на двадцять років старший за свою дружину Анну. Наявні також додаткові зауваження щодо зовнішності Миколи та Михайла. Перший «чоловік, літ 45, невеликого росту, похилий, руки повільні», натомість другий — «високий, здоровий мужчина, літ 30». Одразу автор дає зрозуміти, що Микола «програє» Михайлові в боротьбі за серце Анни: він не зовсім їй «до пари». На початку твору міститься вказівка на час і місце: «Діється коло 1870 року в підгірськім селі Незваничах».

Окрім переліку дійових осіб, експозиційну роль виконує початок першої дії (три яви). Стає відомо, що Анна не дуже щаслива у шлюбі. Раніше була закохана в іншого, але його віддали до війська, де він нібито й загинув. Тож Анна й не опиралася, коли корисливі брати видали її заміж за нелюба Миколу Задорожного. Із розмови із сусідкою героїня нарешті довідується, що стала жертвою обману, бо повірила у фальшивий лист про смерть коханого. Насправді її коханий Михайло Гурман живий. Він тепер жандарм. Недавно Михайло з'явився в Незваничах і розпитував про Анну.

На першу дію припадає і зав'язка: Михайло Гурман після кількох років розлуки зустрічається з Анною. Він говорить їй про свої почуття, однак

Анна нагадує: «Я шлюбна жінка, я чоловіка маю». Розвиток дії у драмі доволі динамічний. Михайло несправедливо обвинувачує Миколу у вбивстві корчмаря. Задорожного заарештовують і відправляють до міста. Залишившись наодинці з Михайлом, Анна не в силах опиратися своїм почуттям. Коли на селі відбуваються святкування з танцями, жандарм із коханкою приєднуються до танцюристів. Односельці осуджують Анну й Михайла. Несподівано для всіх з'являється Микола, якого випустили з тюрми. Пізніше Анна зізнається чоловікові, що кохає іншого й не може більше зберігати подружню вірність.

Принижений Микола Задорожний шукає розради в горілці. Він частує сусідів, котрі радять усіма способами захищати свою гідність, хоч навіть звертатися до суду. З появою жандарма односельці розходяться, а між Миколою та Михайлом починається суперечка. У стані афекту Микола б'є жандарма сокирою. Ця подія і становить кульмінацію твору.

У розв'язці смертельно поранений Михайло говорить селянам, що сам ударив себе в груди. Він прощається з Анною й Миколою та невдовзі помирає.

Персонажі драми

Було «украдено щастя» одразу у трьох — в Анни, Михайла й Миколи. Їх можна вважати заручниками (а то й навіть жертвами) недосконалого суспільства, до якого вони належать.

Це найбільш помітно в образі Анни. Її фактично позбавили можливості самостійно обирати супутника життя. Аби загарбати родинне майно, жадібні й свавільні брати розлучили Анну з її коханим, удалися до обману й шахрайства, щоб переконати дівчину в смерті Михайла. Ніхто не став на захист дівчини, сільська громада сприйняла все як належне. Автор правдиво показав, що консервативне патріархальне суспільство ніяк не зважало на інтереси жінки.

Вийшовши за нелюбого Миколу, Анна змирилася зі своєю долею. Була доброю господинею, але так і не змогла по-справжньому полюбити чоловіка. Повернення Михайла змінило для неї все. Героїня пережила справжню драму, дізнавшись, що була іграшкою в руках підступних братів. Спочатку Анна намагалася стримувати свої почуття до Михайла, не наважувалась порушити подружньої вірності. А далі вже й не

стала опиратися: «Та й чи ж не віддала я йому все, все, що може віддати жінка любому чоловікові? Навіть душу свою, честь жіночу, свою добру славу. Присягу для нього зламала. Сама себе на людський посміх віддала. Ну, і що ж! Мені байдуже! Він для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга». Автор пропонує читачам і глядачам спробувати зрозуміти драму людини, яка, кидаючи виклик суспільним умовностям, прагне повернути вкрадене щастя.

В образі Михайла Гурмана поєдналося чимало позитивного й негативного. Колись він був щирим парубком із запальною вдачею. Але військова служба наклала на нього свій відбиток, зробила жорстким і практичним. Повернувшись до села, він береться «повертати» своє щастя. А Микола для нього стає чи не одним із винуватців: «І я тобі зараз скажу, що ще причинилося до мого нещастя. Я полюбив отсю бідолаху, Анну, сироту, поштуркувану та кривджену не-людами-братами. Ся любов була моїм одиноким, найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго, порядного чоловіка.

А ти, Миколо, ти до спілки з тими нелюдами вкрав мені те одиноке щастя».

Очевидно, що, ставши жандармом та бажаючи помсти, Михайло не втратив людяності. Він теж переживає внутрішню боротьбу. У душі має не лише образу, а й добрі людські почуття. А Миколі, який завдав йому смертельного поранення, говорить: «Спасибі тобі! Ти зробив мені прислугу, і я не гніваюсь на тебе! Я хотів і сам собі таке зробити, та якось рука не піднялася». В останні хвилини свого життя жандарм перед свідками пояснює власне поранення спробою самогубства — тим самим відводить від Миколи обвинувачення у вбивстві.

Микола Задорожний набагато старший за свою дружину. Але він кохає Анну, через це й терпить присутність жандарма, бо сподівається на подолання родинної кризи. За несправедливим обвинуваченням побував у в'язниці, а коли повернувся, знайшов Анну чужою коханкою. Навіть горілка не дає йому заспокоєння. На закиди жандарма він у розпачі відповідає: «Я? Вкрав тобі... Господи, що се зо мною? Чи весь світ догори ногами перевертається? Я, втоптаний у болото, обдертий з честі, супокою і поваги, зруйнований, зарізаний без ножа — я, по-твойому, виходжу ще й злодієм?».

Автор об'єднав головних персонажів темою украденого щастя. Усі дійові особи постають як заручники долі або як жертви недосконалого суспільства. У характері кожного втілилися складні душевні переживання, що змушують читачів і глядачів замислюватися над драматичною суперечністю між прагненням людини до щастя та реальними життєвими обставинами.

Виявляємо літературну компетентність

1. До якої теми звернувся автор? Як він осмислив проблему жіночого безправ'я?

2. У чому полягає жанрова своєрідність твору?

3. Скільки дій у п'єсі? Де й коли відбуваються події твору?

4. Чому героїня вийшла заміж за нелюба? Як на її рішення вплинули брати?

5. Як змінилася Анна після повернення Михайла?

6. Чому Миколу Задорожного заарештували? У чому його обвинувачують?

7. Яка подія становить кульмінацію твору? Якою є розв'язка?

8. Як автор ставиться до головної героїні? Чи засуджує він її?

9. Які риси притаманні Михайлові?

10. Чи кохає Микола Анну?

Виявляємо творчі здібності

11. Як ви зрозуміли назву твору? Висловте свої міркування в письмовій формі. Готуємося до ЗНО

12. У зручній для вас формі (тексту, плану, схеми, таблиці) запишіть у зошит для підготовки до ЗНО відомості про життєвий і творчий шлях І. Франка, особливості збірок «З вершин і низин», «Зів'яле листя», поеми «Мойсей», філософської лірики поета, драми «Украдене щастя», новели «Сойчине крило». Визначте модерністську специфіку творів І. Франка.

Модернізм

Наприкінці ХІХ ст. в літературі й культурі утвердився модернізм. Він зародився у Франції, а згодом поширився на всі європейські країни.

На виникнення і становлення модернізму вплинули філософські пошуки Ф. Ніцше, А. Берґсона, теорія підсвідомого З. Фройда. Твори Ш. Бодлера,

А. Рембо, Ґ. Аполлінера, М. Пруста, Г. Ібсена, М. Метерлінка та ін. склали основу західноєвропейського модернізму. Вони зацікавили багатьох українських письменників.

До перших українських модерністів належали М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Кобилянська, В. Стефаник, Олександр Олесь, М. Вороний, В. Винниченко. У Львові діяла група «Молода муза» (М. Яцків, П. Карманський, В. Па-човський, Б. Лепкий), а в Києві провідним виданням модерністів став журнал «Українська хата». Оформилися такі літературні напрями, як імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм, символізм, неореалізм.

Усіх модерністів об'єднали прагнення до тематичного оновлення літератури, відхід від спрощеного соціального реалізму, визнання виняткового значення мистецьких вартостей твору, орієнтація на добре освіченого читача.

Модерністи інакше, ніж реалісти, оцінювали людські можливості. Їх не цікавила типова особистість у типових життєвих обставинах. На передній план модерністи виводили незвичайних героїв часто зі складними й суперечливими характерами.

Новим мистецьким ідеалом стала духовно вільна людина, здатна самостійно визначати свою долю. Цей ідеал українські модерністи поширили на весь народ та пов'язали його з прагненням до національної свободи.

Перебуваючи в Болгарії, Леся Українка писала до письменника та громадського діяча М. Павлика: «Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, що в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, що буду робити, вернувшись в Росію, сама думка про се тюремне життя сушить моє серце. Не знаю, як хто, а я не можу терпіти мовчки під'яремного життя». Зізнання свідчить, як глибоко українська поетеса-мо-дерністка переймалася проблемою національної свободи.

Помітну роль в утвердженні модернізму відіграв М. Коцюбинський. Він закликав до тематичного збагачення української літератури: «...наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних.».

Модерністи успішно засвоювали західноєвропейський мистецький досвід та використовували його задля задоволення культурних потреб українських читачів.

Модернізм — комплекс мистецьких напрямів кінця ХІХ — перших десятиліть ХХ ст. із загальною орієнтацією на оновлення, або модернізацію.

Опрацьовуємо прочитане, виявляємо читацьку компетентність

1. Дайте короткі відповіді на запитання.

■ Що позначають терміном «модернізм»? У якій країні він зародився?

■ Хто з українських письменників належав до модерністів?

■ Яка літературна група представляла модернізм у Львові?

■ Яке видання модерністів виходило в Києві?

2. Які мистецькі завдання ставили перед собою модерністи? Поміркуйте, як риси модернізму виявляються в новелі І. Франка «Сойчине крило».

3. Поміркуйте, чому модерністи вважали, що реалізм обмежує свободу митця.

4. Яких героїв зображували модерністи?

5. Як модерністи осмислювали народне життя?

6. До чого закликав колег по перу М. Коцюбинський?

Виявляємо літературну, інформаційно-цифрову компетентності, обізнаність у сфері культури

7. Використовуючи матеріали електронного додатка до підручника, знання, здобуті на уроках зарубіжної літератури, підготуйте повідомлення про модерністські течії у світовій літературі. Об'єднайтеся в малі групи за тематикою підготовлених повідомлень та обговоріть результати роботи над ними. Повідомте про спільні висновки, яких ви дійшли, працюючи в малих групах.

Виявляємо ініціативність і підприємливість

8. Розгляньте ілюстрації до цього розділу підручника. Роботи якого художника зацікавили вас найбільше? Підготуйте повідомлення про вподобані вами картини. Поділіться цією інформацією з однокласниками, на своїй сторінці в соціальних мережах.

Виявляємо літературну, інформаційно-цифрову компетентності

9. В електронному додатку до підручника знайдіть і перегляньте відео-лекцію про модернізм в українській літературі. Що нового ви дізналися із цієї лекції? Які твори українських модерністів ви хотіли б прочитати?

Імпресіонізм

Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — мистецька течія останньої чверті ХІХ — початку ХХ ст., що зародилась у малярстві, а потім поширилася на інші види мистецтва. її назва походить від картини відомого французького художника Клода Моне «Враження. Схід сонця».

Представники імпресіонізму не зображували дійсність, а прагнули передати суб'єктивні враження від неї. Засновники літературного імпресіонізму Едмон та Жуль Ґонкури були переконані, що «мистецтво — це увічнення у вищій, остаточній формі якогось моменту, якоїсь швидкоплинної людської особливості». Риси імпресіонізму можна помітити у творах відомих письменників Ґ. де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, А. Шніцлера та ін.

Імпресіоністи не розповідали про події, а фіксували зміни у внутрішньому світі своїх героїв: докладно відтворювали психічні стани, почуття й переживання. Вони навіть виробили специфічну літературну техніку, засновану на мозаїчному змалюванні мінливих вражень особистості.

Такий підхід до зображення людини та її життя вимагав добору й використання відповідних художніх засобів. Не випадково в змалюванні персонажів особливої ваги набув внутрішній монолог, посилилася роль пейзажу та інтер'єру як засобів психологічної характеристики.

У літературній спадщині імпресіоністів переважають малі жанрові форми: новела, оповідання, поезія в прозі.

Письменники-імпресіоністи активно використовували творчі здобутки інших художніх течій та напрямів: натуралізму, неоромантизму, символізму. В українській літературі імпресіонізм має помітне неоромантичне забарвлення.

Риси імпресіонізму наявні у творчості Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Гната Михайличенка, Миколи Хвильового та ін.

 

Це матеріал з підручника Українська література 10 клас Борзенко, Лобусова